Вона була певна, що не знає жодного чоловіка, здатного на це.
Можливо, це якийсь таємний шанувальник, який заради скороминущої примхи витратив невеличку частину свого статку й зробив так, щоб вона ніколи не дізналася про нього? Хай там як, вона все одно була йому вдячна.
Увечері, палаючи від нетерпіння, Чен Сінь піднялася на дах відбудованого Всесвітнього торгового центру, аби побачити свою зірку. Вона уважно вивчила детальні пояснення щодо розташування світила й підказки, як його відшукати, проте цього дня небо над Нью-Йорком затягнуло хмарами.
Другого й третього дня небо залишалося похмурим, а хмари своїми обрисами нагадували гігантську долоню, яка дражнила її, тримаючи й не віддаючи подарунка. Але Чен Сінь не почувалася розгубленою. Вона знала, що отримала подарунок, який неможливо загубити. DX3906 — частина Всесвіту й може проіснувати навіть довше за Землю й Сонце. Вона матиме ще безліч можливостей побачити зірку на власні очі.
Вечорами Чен Сінь довго стояла на балконі, вдивляючись у нічне небо й уявляючи, що бачить свою зірку. Море вогнів великого міста відблискувало темно-жовтими хвилями на ковдрі з хмар, але вона уявляла, що так у небесах заломлюється рожеве світіння її DX3906.
У снах вона ширяла над поверхнею зорі, яка в її уяві виявилася сферою рожевого кольору. Але Чен Сінь відчувала не обпікаючий подих полум’я, а приємний прохолодний подих весняного вітерця. Поверхня зірки була вкрита водною товщою великого океану, крізь прозорі води якого було видно, як хитаються в його глибині зарості рожевих водоростей…
Прокинувшись і пригадавши сон, вона посміялася з себе: як астроном добре знала, що навколо DX3906 не обертається жодна планета.
Четвертого дня після отримання сертифікату Чен Сінь разом із кількома іншими співробітниками АСР вилетіла на космодром мису Канаверал для участі в першому запуску МБР, оскільки внаслідок особливостей траєкторії, на яку було заплановано вивести ядерні заряди, пуск неможливо було здійснити з базових точок розгортання ракет.
Сліди від ракет поступово зникали в безхмарному нічному небі. Чен Сінь разом із Вадімовим знову продивилася інструкцію про те, як відшукати на небі подаровану зірку. Оскільки вони обоє мали певний рівень знань у астрономії, то швидко зорієнтувалися й почали вдивлятися в клапоть зоряного неба у правильному напрямку. Але віднайти зірку серед миготливих сусідів все одно не могли.
Тоді Вадімов дістав дві пари потужних військових біноклів, що дали змогу швидко впоратися із завданням. Після цього навіть без допомоги оптичних пристроїв вони неозброєним оком упевнено знаходили на небі DX3906. Чен Сінь довго заворожено роздивлялася темно-червону, ледь видиму цятку, намагаючись осягнути направду неосяжну відстань, що пролягла між ними, й перевести її значення в зрозумілі людському розуму величини.
— Якщо покласти мій мозок у контейнер і відправити «Сходовим маршем», то я долечу до неї тільки за 30 тисяч років, — задумливо мовила вона.
Не отримавши відповіді, Чен Сінь повернула голову й побачила, що Вадімов уже не роздивляється її зірку, а натомість, обпершись об машину, вдивляється порожніми очима в нічну далечінь. Було видно, що він направду чимось стурбований.
— Що не так? — із занепокоєнням запитала Чен Сінь.
Вадімов довго вагався з відповіддю.
— Я ухиляюся від свого обов’язку.
— Про що мова?
— Я — найбільш підходяща людина для «Сходового маршу».
Чен Сінь украй здивувалася, бо ніколи не розглядала реальних кандидатур для проєкту. Але, поміркувавши, зрозуміла, що він має рацію: тривалий час працював у аерокосмічній галузі, має значний досвід дипломатичної роботи й розвідки, психологічно стабільний і зрілий… Якби вони могли вибирати й з-поміж здорових людей, то Вадімов був би серед найбільш підходящих кандидатур.
— Проте ти — цілком здорова людина.
— Так, але це все одно нічого не змінює — я тікаю від свого обов’язку.
— Хтось уже говорив із тобою про це? — запитала Чен Сінь, думаючи про Вейда.
— Ні, але це нічого не змінює. Я одружився три роки тому, а моїй доньці виповнився лише рік. Я не боюся смерті, проте не хочу, щоб вони стали свідками такої моєї смерті.
— Але ж ніхто не вимагає подібної жертви: ні АСР, ні уряд країни навіть не мають таких планів.
— Так і є… Але це нічого не змінює — я найкращий кандидат на цю роль.
— Людство — не абстрактне поняття, воно складається з безлічі індивідуумів. Не можна любити людство й не зважати на близьких тобі людей. Звинувачувати себе в тому, що ти маєш відповідальність за долі рідних, — це безглуздя!
— Дякую за теплі слова, Чен Сінь. Ти цілком заслуговуєш на свій подарунок. — Вадімов підвів очі на подаровану зірку. — Я теж не відмовився б подарувати зірку дружині з донькою.
На небосхилі засвітилася яскрава точка, за нею — інша. Від їхнього сяйва будівлі, дерева й люди відкинули довгі тіні. Випробування технології ядерного імпульсного двигуна розпочалося.
Пошук кандидатів для проєкту «Сходовий марш» був у розпалі, проте це мало вплинуло на роботу Чен Сінь. До її сфери обов’язків належала лише перевірка професійного аерокосмічного досвіду й відповідних навичок кандидатів — це був перший фільтр відбору. Оскільки коло претендентів обмежувалося лише невиліковно хворими, які обрали евтаназію, то знайти бодай когось, хто відповідав би необхідним критеріям, було практично неможливо. АСР намагалося всіма доступними каналами відшукати якомога більше відповідних кандидатур.
Якось до Чен Сінь у Нью-Йорку завітав університетський одногрупник. За розмовами вони згадали й подальші долі тих, із ким разом навчалися. Він згадав про Юнь Тяньміна й розповів, що той хворіє на рак легень останньої стадії й жити йому залишилося вже обмаль. Не надто замислюючись над цією інформацією, Чен Сінь автоматично написала заступнику Вейда — Ю Вейміну, який відповідав за добір кандидатів, що вона знайшла підходящу особу.
Решту свого життя Чен Сінь неодноразово згадувала цю мить і мусила зізнатися передусім сама собі, що тієї миті не приділила цій події багато уваги.
Їй треба було повернутися в справах до Китаю, й, оскільки вони були одногрупниками, Ю Веймін попросив її особисто навідатися до Юнь Тяньміна та обговорити справу. Вона одразу погодилася, не надаючи особливого значення майбутній зустрічі.
Вислухавши розповідь Чен Сінь, Юнь Тяньмін повільно сів на ліжку. Чен Сінь наполягала, щоб він ліг знову, на що він тихим голосом відказав, що хоче побути на самоті.
Щойно Чен Сінь зачинила за собою двері, Юнь Тянміна почав душити напад істеричного сміху.
Хіба існує на світі якийсь йолоп, дурніший за нього?!! Він дійсно гадав, що, подарувавши зірку коханій людині, магічним чином отримає таке саме почуття навзаєм? І що вона перелетіла океан, аби своїми святими сльозами врятувати його нікчемне життя? І він дійсно змусив себе повірити в цю дурнувату казочку?
Ні, Чен Сінь тут, щоб дати йому померти так, як потрібно їй.
Наступний елементарний умовивід призвів до ще сильнішого нападу сміху, який ледь не викликав ядуху: до свого приїзду Чен Сінь іще не знала, що він уже встиг погодитися на варіант із евтаназією. Інакше кажучи, якби він просто тихо конав, Чен Сінь спробувала б його переконати пристати на її пропозицію. Можливо, якось улещувала б чи тиснула, допоки він не погодився б.
Евтаназія перекладається з грецької як «гарна смерть», проте той розвиток подій, який підготувала для нього Чен Сінь, не віщував нічого доброго.
Сестра хотіла його смерті через побоювання, що він протринькає на безглузде лікування всі родинні статки. Її прагнення були цілком зрозумілими. Ба більше, вона дійсно бажала йому легкої смерті, аби його страждання нарешті закінчилися.
Тяньмін насправді боявся космосу. Як кожному, хто вивчає космос професійно, Тяньміну ліпше за інших було відомо про його небезпеки. Він добре усвідомив, що пекло не під землею, а на небесах.
І Чен Сінь хотіла, аби його частина, в якій міститься душа, довіку блукала темною безоднею у споконвічному холоді.
І це ще за найкращого розвитку подій.
Якщо його мозок, як цього хоче Чен Сінь, дійсно перехоплять і повернуть до життя трисоляріани, то подальше існування перетвориться на справжній кошмар. Ці жорстокі інопланетяни, які не мають ані найменшого уявлення про гуманність, під’єднають Тяньміна до безлічі сенсорів і розпочнуть дослідження різних відчуттів і рівня його витривалості. Найбільше їх, звісно, цікавитиме біль, а далі за списком: голод, спрага, побої, піджарювання, ядуха, електричні розряди, середньовічні тортури, смерть від незчисленних порізів…