Выбрать главу

Імператор відірвав погляд від мозку й подивився у вікно, за міські мури, ніби чекаючи появи в небі чогось величезного. Вібрації знову прокотилися палацом — уперше він пропустив початок нової хвилі обстрілу.

Якщо дива таки існують, то зараз саме час їм вийти на авансцену.

Положення обложеного Константинополя було жахливим, але надія ще жила. За п’ять тижнів кровопролитних боїв ворог також втратив чимало людей: у деяких місцях завали з тіл убитих турків сягали висоти міських стін. Супротивники видихнулися однаково, сил бракувало кожному. Кілька днів тому героїчний генуезький флот прорвав щільну блокаду Босфору й увійшов до Золотого Рогу з дорогоцінними підкріпленням і запасами. Багато хто розцінив це як передвістя прибуття потужної хвилі допомоги із Західної Європи.

У таборі османів дедалі гучніше чулися заклики генералів, які втомилися від безкінечної кампанії й пропонували пристати на умови Візантійського двору та укласти мир. Війська не залишали позицій, лише корячись волі однієї людини.

Цей чоловік вільно розмовляв латинню, чудово знався на мистецтві й науках, був досвідченим полководцем; він без вагань убив свого єдинокровного брата в хамамі, щоб убезпечити шлях до трону; перед строєм обезголовив прекрасну рабиню, щоб довести непідвладність хіті… Султан Мегмед ІІ був центральною віссю величезної й жахливої османської військової машини: зламається він — і розсиплеться вся машина.

Можливо, диво таки явило себе світові.

— Чому ти визвалася це зробити? — запитав Імператор, не відводячи очей від обрію за вікном.

— Я хочу стати Святою, — швидко відповіла Єлена, вочевидь, очікуючи такого запитання.

Костянтин згідно кивнув: ця причина видавалася правдивою, бо з такими навичками отримати гроші й багатство всього світу не становило б для неї жодної проблеми. Але бути святою — найнеможливіша річ для повії, й подібна честь надзвичайно спокуслива.

— Ти ведеш свій рід від хрестоносців?

— Так, Імператоре, мої предки брали участь у поході. — І поспіхом додала: — Але не в Четвертому[3].

Імператор поклав руки на голову Єлени, й вона тихо опустилася навколішки.

— Іди, дитино, вбий Мегмеда ІІ, стань рятівницею Святого міста. Тебе прославлятимуть тисячі людей, і тоді ти здобудеш омріяний статус.

***

У сутінках Сфрандзі привів Єлену на стіну біля воріт Святого Романа. З цієї точки поле бою відкривалося, мов на долоні. Пісок попід стінами набув коричнево-чорного забарвлення від незчисленних тіл убитих, наче над містом пройшов дощ із мертвяків. Трохи далі над полем бою несло хмару порохового диму від нещодавнього пострілу гігантської базиліки, таку легку й невагому. Ще далі, скільки сягало око, під свинцево-сірим небом розкинувся похідний табір Османської армії; безліч полотнищ і стягів тріпотіли на вологому морському бризі, немов листя в гаю. Якщо ж кинути оком у напрямку Босфору, то можна було побачити тьму бойових кораблів Османського флоту; вони запрудили всю поверхню моря й здалеку мали вигляд чорних цвяхів, які припнули морську лазур настільки міцно, що тій уже несила було навіть поворухнутися від вітру.

Єлена окинула поглядом усе довкола й стомлено приплющила очі: Це — моє поле бою, це — моя війна.

Вона пригадала історії, які їй оповідали в дитинстві, розповіді батька про далеких предків: десь із іншого боку протоки, в Європі, посеред рівнин Провансу знаходилося невеличке селище. Одного дня на горизонті з’явилася хмара куряви, а коли вона розсіялася, то виявилося, що повз селище йшла маршем велика армія дітей із червоними хрестами на обладунках, яких вів за собою ангел небесний. Їхній пращур відгукнувся на призов і приєднався до війська: вони перетнули Середземне море, дісталися Святої Землі, де билися во славу Божу. Згодом пращура посвятили в лицарі-тамплієри, й він переїхав до Константинополя, де зустрів вродливу жінку — вона також була з родини воїнів Божих. Кохання спалахнуло між ними, поєднавши імениті сімейства навіки…

Коли Єлена виросла, вона дізналася справжню історію своєї родини. Як не дивно, значна частина оповідей виявилася правдою: її пращур дійсно приєднався до Дитячого хрестового походу, щойно вгамувалася Чорна смерть, яка викосила третину населення Західної Європи. У сільських районах сподіватися на краще не доводилося, тож його вело не релігійне завзяття, а прагнення набити шлунок, щоб не померти з голоду.

Йому не довелося битися во славу Божу, бо він, як і понад десять тисяч інших дітей, опинився на борту судна, що прямувало до Єгипту, де їх усіх скопом продали в рабство. Після багатьох років поневірянь йому таки поталанило втекти до Константинополя. Там він дійсно зустрів набагато старшу за себе жінку-войовницю з родини славетних лицарів. Але її доля виявилася не ліпшою за його власну: в той час Візантія з нетерпінням чекала на підкріплення елітних військ Західної Європи для боротьби з невірними, а натомість отримала загін зі слабких жінок, нездатних тримати зброю в руках. Імператорський двір відмовився утримувати злиденок, і всі шляхетні дами змушені були перетворилися на повій. Одна з них і була бабцею Єлени…

Протягом більш ніж сотні років «славетна родина» Єлени жила впроголодь, потім справи стали ще сутужнішими. Голод змусив Єлену піти шляхом бабці, але батько, дізнавшись про це, пообіцяв убити її власноруч, якщо ще раз спіймає за подібним зайняттям. Хіба що… вона водитиме клієнтів додому, де він зможе виторгувати вищу ціну й подбати про гроші для неї на майбутнє.

Тож Єлена вирішила працювати лише на себе й пішла з дому. Вона встигла побувати в Трабзоні, Єрусалимі й навіть дістатися на кораблі Венеції. Примара голоду відступила, а в її гардеробі з’явилися найкращі сукні з вишуканих тканин. Проте вона не забувала, що нічим не ліпша за запилену придорожню траву, яку за нагоди втоптують у багнюку всі, кому не ліньки.

А потім сталося диво. Або принаймні вона увірувала в це.

Єлена не рівняла себе з Жанною д’Арк — майбутньою католицькою Святою, що з’явилася нізвідки на великій війні в Європі понад 20 років тому. Орлеанська діва отримала від Небес лише меч, натомість дар Єлени міг зробити її другою за значущістю жінкою в історії після Богородиці.

— Поглянь, це табір ель Фатіга — завойовника арабською мовою, — Сфрандзі широким жестом указав на поле, що починалося від воріт Святого Романа.

Єлена просто зирнула у вказаному напрямку й мовчки кивнула.

Сфрандзі знову протягнув їй знайому торбу з овечої шкіри:

— Тут три його портрети із зображеннями, намальованими з різних ракурсів і в різному одязі. Я поклав і кинджал: візьми, він тобі знадобиться — цього разу потрібна вся голова, а не тільки мозок. Найліпше це зробити вночі, бо протягом дня його в таборі не застати.

Єлена взяла торбу:

— Я прошу вас пам’ятати те, що я говорила його Величності.

— Звісно, ти можеш бути певна в цьому.

Вона знову застерігала від необачних дій: не ходіть за мною, не заходьте туди, куди я ввійшла, інакше магія перестане працювати й чари розвіються назавжди.

Останній шпигун, який уважно стежив за Єленою, після того як вона минулого разу залишила підземелля, розповів, що та йшла довго, плутала сліди й постійно озиралася. Нарешті дісталася кварталу Влахерни, розміщеного прямо під Феодосієвими стінами.

Почувши це, Сфрандзі не повірив власним вухам, бо ця частина міста зазнавала найжорстокішого артилерійського обстрілу ворога, й ніхто, крім найвідчайдушніших вояк, не зважувався заходити на цю територію.

Зрештою, шпигун побачив кінцеву точку подорожі Єлени — напівзруйнований мінарет знищеної мечеті. Коли Костянтин звелів знести всі мечеті міста, цей мінарет не стали чіпати, оскільки під час останньої епідемії бубонної чуми кілька хворих знайшли останній притулок у його стінах. Тож охочих зайти всередину мінарета не знайшлося. Після початку бомбардування міста обложниками кілька ядер влучили в будівлю, переполовинивши її.

Дотримуючись указівок конфідента, шпигун не став заходити до будівлі слідом за жінкою, натомість відшукав двох солдат, які підіймалися на мінарет ще до того, як у нього поцілили ворожі ядра. Вони намагалися облаштувати там пункт спостереження, але побачили, що будівля занизька для цього. З їхніх слів, усередині було порожньо, якщо не рахувати тіл двох померлих, що вже перетворилися на білосніжні кістяки.

вернуться

3

У 1204 році учасники Четвертого хрестового походу захопили й пограбували Константинополь. — Прим. автора.