Після церемонії Голова Ради оборони Землі повідомив їй, що має повноваження від ООН і Об’єднаного флоту офіційно просити Чен Сінь висунути свою кандидатуру для участі в конкурсі на посаду Мечоносця. За його словами, інші шість кандидатур викликають у громадськості забагато запитань і побоювань. Вибір будь-кого з цієї шістки буде сприйнятий значною частиною людства як величезна небезпека й загроза, що матиме наслідком поширення панічних настроїв із непередбачуваним результатом. Іншим чинником ризику є тотальна недовіра всіх шести кандидатів до Трисоляриса та їхня схильність до агресивних методів ведення переговорів. Наступний Мечоносець може швидко скооперуватися з прибічниками «яструбиної» політики як із представників земної спільноти, так і з офіцерів Об’єднаного флоту, аби провадити жорсткішу політику стримування за теорією Темного лісу та підвищити вимоги до Трисоляриса. Такі дії можуть призвести до припинення успішного процесу мирного співіснування й перервати усталений науковий і культурний обмін між двома світами, що матиме непередбачувані наслідки… І Чен Сінь здатна своїм рішенням легко убезпечити два світи від такого розвитку подій.
Вибравшись із печер вдруге у своїй історії, людство повернулося до повноцінного життя на поверхні, й штаб-квартира ООН переїхала до старої будівлі. Для Чен Сінь зовнішній вигляд цього району не був вдивовижу — архітектурне оздоблення комплексу споруд майже не змінилося за останні триста років. Зараз, стоячи на цьому історичному місці, Чен Сінь пригадувала бурхливі події тієї ночі 270-річної давнини: проголошення старту проєкту «Обернені до стіни»; замах на Ло Цзі; натовп, що пускається навтьоки; пасма її волосся, які майорять у турбулентних завихреннях від лопатей гелікоптера; карета швидкої допомоги, що з увімкненими червоними маячками й сиреною мчить геть… Спогади такі гострі, немов усе це відбувалося лише вчора. Ось Вейд стоїть спиною до моря вогнів Нью-Йорка й промовляє фразу, що стане визначальною для всього її подальшого життя: «Ми відішлемо лише мозок».
Якби ці слова тоді не прозвучали, то всі сьогоднішні події не мали б до неї ніякого стосунку — Чен Сінь прожила б життя звичайної людини й померла б десь двісті років тому. Усі згадки про її існування зникли би без сліду в глибокій воді річки часу. Якби їй дуже пощастило, то зараз на обрання другого Мечоносця очікувало б десяте покоління її нащадків.
Але сьогодні вона ще жива. Чен Сінь обернулася до людського моря, яке розлилося на площі перед будівлею. Її голографічний портрет плив над головами натовпу, немов кольорова хмаринка. До неї наблизилася молода мати з кількамісячною дитиною на руках і протягнула Чен Сінь своє чадо. Миле дитя щиро усміхнулося, коли вона брала його на руки. Обіймаючи теплий маленький згорток і торкаючись до ніжної дитячої шкіри, Чен Сінь відчула, як тане її серце. Здавалося, що вона тримає на руках увесь цей новий світ, такий же милий і тендітний, як немовля.
— Погляньте, як вона схожа на Діву Марію! — крикнула до натовпу молода мати. Знову повернувшись до Чен Сінь, вона благально склала руки й заговорила зі сльозами на очах: — Прекрасна й добра пані, захистіть цей світ! Не дозвольте цим жорстоким і кровожерливим чоловікам знищити все прекрасне, яке існує в нашому світі!
З натовпу почулися схвальні вигуки, які швидко переросли в гучну хвилю. Дитина на руках Чен Сінь розплакалася, й вона пригорнула її сильніше до грудей. До цього вона постійно питала себе, чи має право на інший вибір.
І лише зараз отримала остаточну відповідь: ні, не має. І на те є три причини.
Перша — людина, обрана рятівником людства, чимось схожа на злочинця, якого ведуть на страту до гільйотини: він чи вона не має свободи волі від початку. Так було з Ло Цзі, й така ж доля очікує Чен Сінь.
Друга — слова молодої матері й відчуття теплого і ніжного дитяти на руках допомогли Чен Сінь зрозуміти власні почуття до нового світу: материнський інстинкт. Вона не пізнала радощів материнства в минулому й зараз підсвідомо вважала всіх людей цієї епохи своїми дітьми, тому не могла спокійно дивитися, як їх кривдитимуть. Раніше Чен Сінь помилково трактувала це як відчуття відповідальності, обов’язку перед людьми. Але материнство й обов’язок не тотожні почуття — перше є інстинктом, якого неможливо позбутися.
Ну й третє — існувала ще одна обставина, що ніяк не залишала думок Чен Сінь, здіймаючись, немов непробивна стіна. Навіть якщо її припущення щодо перших двох пунктів помилкові, ця стіна все одно стоятиме непорушно — Юнь Тяньмін.
Пропозиція обійняти цю посаду насправді є дорогою до пекла, падінням у безодню, відправитися до якої заради неї зголосився Юнь Тяньмін. Тепер настав її час платити по рахунках, і вона не має права відступити.
Дитинство Чен Сінь минуло в любові, проте лише материнській. Якось вона запитала матір про батька, й мати, на відміну від більшості матерів-одиначок, спокійно й чесно відповіла, що нічого про нього не знає. Потім, тихо зітхнувши, додала, що вона й сама не відмовилася б мати про нього достовірну інформацію. Чен Сінь спитала, звідки вони родом, і мати сказала, що Чен Сінь — знайда. На відміну від більшості батьків, її мати ніколи їй не брехала — й цього разу також говорила правду.
Мама ніколи не була заміжньою. Одного дня, коли вона прогулювалася зі своїм хлопцем, побачила покинуту на лавці в парку тримісячну дівчинку. При ній були пляшка молока, тисяча юанів і невеличка записка, в якій зазначалася дата народження дитини. Спершу мати зі своїм хлопцем вирішила віднести Чен Сінь до поліцейського відділку, щоб ті відправили її до Міського бюро цивільних справ, звідки знайду розподілили б до одного з дитячих будинків.
Але дівчина вирішила піти до відділку наступного ранку. Однак після ночі в ролі матері вона не знайшла в собі сил віддати дитину комусь іншому. Від думок про майбутні поневіряння маленької людини її серце боліло, тож вона вирішила стати названою матір’ю для Чен Сінь.
Пізніше хлопець через це покинув її. Протягом наступних десяти років мати зустрічалася ще з чотирма-п’ятьма чоловіками, проте жодні стосунки не тривали довго через названу дочку. Пізніше Чен Сінь дізналася, що більшість із цих чоловіків були не проти усиновлення, проте коли хтось із них виявляв бодай крихту нерозуміння чи нетерплячості, мати вирішувала розійтися з ним, щоб нічим не зашкодити дитині.
Чен Сінь не відчувала, що живе в неповній сім’ї. Навпаки, їй здавалося, що ідеальна сім’я й має бути такою: маленький світ матері й дочки, сповнений любові та щастя. Вона навіть підозрювала, що додавання батька в це рівняння виявиться зайвим. Але по мірі дорослішання Чен Сінь почало бракувати саме любові батька: з’явилося невиразне відчуття відсутності чогось важливого, яке з кожним днем міцнішало. Саме тоді мати знайшла для неї тата. Він виявився надзвичайно доброю людиною з почуттям відповідальності й умінням любити. Він і закохався в її матір, надихнувшись її любов’ю до Чен Сінь. Так на небосхилі дитинства Чен Сінь запалало ще одне сонце. Тепер їхній маленький світ став направду ідеальним і не потребував доповнень, тож батьки не робили спроб народити ще одну дитину.
Вступивши до університету, Чен Сінь уперше залишила батьківський дім, а потім чим далі, тим більше її життя починало нагадувати мустанга, який учвал мчить до обрію, відносячи її від звичного життя все далі й далі. Зрештою, вони віддалилися не тільки в просторі, а й у часі — її відправили в майбутнє.
Ніч прощання назавжди закарбувалася в її пам’яті — сказати правду виявилося нестерпно важко, тому Чен Сінь збрехала батькам, що повернеться, хоча вже знала, що вороття не буде. Їй не давалося слово «прощавайте», тож вона вирішила піти, не попрощавшись. Але батьки, здавалося, все й так зрозуміли.
Мати взяла її руку й промовила:
— Через нашу любов нам усім судилося довіку залишатися разом…
Вона всю ніч простояла під вікном батьківської спальні, й їй здавалося, що і дихання нічного вітерця, і мерехтіння зірок безустанку повторювали слова її матері.
Через три століття вона нарешті мала шанс зробити щось із любові.
— Я візьму участь у відборі на посаду Мечоносця, — сказала Чен Сінь матері дитини, яку тримала на руках.