Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на окраїні хмари Оорта
«Гравітація» переслідувала «Синій простір» уже півстоліття й незабаром мала наздогнати втікача. Тепер відстань між ними дорівнювала лише трьом астрономічним одиницям. Порівняно з гігантським відрізком у 1,5 світлового року, який подолали два кораблі, можна було сказати, що їх відділяють якісь міліметри.
Десять років тому «Гравітація» пролетіла крізь хмару Оорта. У цьому місці, розташованому на краю Сонячної системи на відстані в одну астрономічну одиницю від Сонця, зароджуються комети. «Гравітація» й «Синій простір» виявилися першими космічними кораблями, які перетнули цю межу. Але ця місцина зовсім не виглядала як туманність: заморожена брила з пилу й льоду — безхвоста комета — дуже зрідка пролітала на відносно близькій відстані від десятків до сотень тисяч кілометрів. Було марно сподіватися просто розгледіти її неозброєним оком.
Проминувши хмару Оорта, «Гравітація» нарешті вийшла в справжній космос. Сонце перетворилося на ще одну нічим не примітну зірку за кормою. Як і безліч інших зірок, наше світило позбулося ореолу справжнього об’єкта, ставши ще однією ілюзією серед безкрайої порожнечі Всесвіту. В усіх напрямках простягалася бездонна прірва. Єдиними об’єктами, фізичне існування яких можна було підтвердити за допомогою органів чуття, лишалися Краплини, що супроводжували «Гравітацію». Дві Краплини баражували з двох боків на відстані п’яти кілометрів і були легко помітні неозброєним оком. Люди на борту «Гравітації» полюбляли роздивлятися Краплини в ілюмінатори за допомогою телескопа, бо споглядання реальних об’єктів давало певне відчуття комфорту в нескінченній порожнечі. Насправді роздивлятися Краплини було те саме, що вдивлятися в себе. Вони були схожі на дзеркала з відображенням «Гравітації», хоча й дещо деформованими; завдяки абсолютній гладкості поверхні Краплин зображення, попри відстань, лишалося дуже чітким. Якщо ж узяти телескоп із достатньою кратністю збільшення, спостерігач мав можливість навіть побачити в ілюмінаторі корабля себе самого.
Але більшість із понад сотні офіцерів і членів екіпажу «Гравітації» не мали змоги відчути самотність, бо значну частину цих 50 років вони провели в гібернації. Для рутинної навігації корабля достатньо було чергової команди в складі від 5 до 10 осіб. Ротація екіпажу відбувалася за допомогою гібернації кожні 3–5 років.
Уся гонитва була грою в кота й мишку між «Гравітацією» й «Синім простором», важливим нюансом якої стало прискорення. «Синій простір» не мав можливості постійно прискорюватися, бо швидко вичерпав би запаси пального й утратив би можливість маневрувати. Навіть якби йому вдалося позбутися переслідувачів, подібна стратегія перед лицем незмірної космічної пустелі була б рівноцінна самогубству. «Гравітація» так само мала обмеження щодо можливості прискорення: хоча запаси палива на її борту значно перевищували ту кількість, що лишилася в «Синього простору», перед командою стояло питання про повернення додому.
Таким чином, увесь запас палива слід було розділити на чотири рівні частини: прискорення для виходу за межі Сонячної системи, уповільнення перед поверненням, розгін до Сонячної системи, уповільнення перед Землею. Тож ліміт палива, яке можна використовувати для прискорення в процесі переслідування, обмежувався лише чвертю паливних баків. На щастя, маючи змогу за допомогою софонів аналізувати попередні маневри «Синього простору» й отримувати поточну інформацію про характеристики польоту, «Гравітація» могла з високою точністю в режимі реального часу вираховувати запаси палива «Синього простору», на противагу екіпажу останнього, який і гадки не мав про стан речей на борту «Гравітації». Тож у цій грі «Гравітація» знала всі карти «Синього простору». У поперемінному прискоренні кораблів «Гравітація» завжди підтримувала вищу швидкість, ніж «Синій простір», але найвище досягнуте значення для обох кораблів було ще далеким від верхньої межі потужності двигунів. Через двадцять п’ять років після початку погоні «Синій простір» перестав прискорюватися, можливо, саме тому, що запаси палива досягли того максимуму, який команда була готова виділити на процес прискорення корабля.
Під час півстолітньої гонитви в космосі «Гравітація» постійно передавала «Синьому простору» інформацію про те, що їхня спроба втечі позбавлена сенсу: навіть якщо земні переслідувачі зійдуть із дистанції, Краплини неодмінно наздоженуть корабель-втікач і знищать його; натомість за умови повернення на Землю екіпаж може розраховувати на справедливий суд, тож їм варто негайно розпочати сповільнюватися й розвертатися. Відмова від утечі значно скоротила б час погоні, але «Синій простір» ігнорував усі повідомлення.
Рік тому, коли відстань між «Гравітацією» й «Синім простором» скоротилася до 30 астрономічних одиниць, сталася певною мірою очікувана подія: «Гравітація» й Краплини, що її супроводжували, увійшли в сліпу для софонів зону, внаслідок чого зв’язок із Землею в режимі реального часу перервався. Надалі для спілкування можна було використовувати лише електромагнітні хвилі й нейтрино, тож час, за який інформація від «Гравітації» досягала Землі, збільшився до 15 місяців; на відповідь слід було очікувати стільки ж.
Витяг із «Минулого поза часом»: сліпі зони в просторі для софонів — іще один непрямий доказ на підтримку теорії Темного лісу
На початку Епохи кризи Трисолярис, відправляючи софони на Землю, розіслав у різні частини Чумацького Шляху ще шість інших, розігнавши їх майже до швидкості світла. Незабаром усі шість потрапили до «сліпих зон», при цьому найбільша відстань, на яку софону вдалося відлетіти, дорівнювала лише семи світловим рокам.
Наступна запущена партія софонів стикнулися з тими ж проблемами. Найближчу сліпу зону всього за 1,3 світлового року від Землі було виявлено софонами, які супроводжували «Гравітацію».
Відновити квантову заплутаність між софонами у випадку її переривання вже неможливо, тож ті софони, які потрапили до сліпих зон, були назавжди загублені в просторі й часі.
Для Трисоляриса таке втручання в простір-час залишалося нерозв’язаною загадкою: подібні перешкоди на шляху софонів — це природна аномалія чи штучно створені перешкоди? Учені Землі й Трисоляриса схилялися до думки, що перешкоди не природні.
Перш ніж потрапити в пастку сліпих зон, софони, розіслані в різні частини Чумацького Шляху, встигли розвідати лише дві зоряні системи, які мали планети. На них не було виявлено жодних ознак життя чи присутності цивілізації, тож учені Землі й Трисоляриса припустили, що незаселеність цих світів і стала причиною того, що софони змогли без перешкод їх дослідити.
Через це аж до останніх років Епохи стримування Всесвіт лишався таємничим місцем для обох світів, але існування сліпих зон для софонів, імовірно, можна розглядати як непряме підтвердження правдивості теорії Темного лісу, яка перешкоджає повній прозорості Всесвіту.
Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на околицях хмари Оорта
Потрапляння софонів у сліпу зону не мало фатального впливу на місію «Гравітації», але значно ускладнило успішність виконання завдання. До цього моменту софон, який перебував на борту «Синього простору», давав можливість «Гравітації» отримувати повну інформацію про стан справ утікача. Тепер повернувся статус-кво: кораблі знову перетворилися на чорні скриньки один для одного. До того ж Трисолярис утратив контроль над Краплинами в режимі онлайн, і тепер їхня поведінка визначалася тільки вбудованим штучним інтелектом, що могло призвести до неочікуваних подій.
Ця ситуація спонукала капітана «Гравітації» ухвалити рішення про необхідність якнайшвидше завершити місію, тож він віддав наказ знову розпочати процес прискорення, щоб наздогнати втікачів.
Швидке наближення «Гравітації» змусило «Синій простір» вперше озватися до корабля погоні. Вони надіслали пропозицію відправити човником на «Гравітацію» дві третини екіпажу включно з головними підозрюваними в обмін на можливість решті екіпажу «Синього простору» продовжити свою мандрівку вглиб космосу. Таким чином, людство збереже форпост і насіння в міжзоряному просторі для майбутніх відкриттів та колонізації.