Спочатку вони обмежувалися лише словесними нападами, але згодом перейшли до фізичного насилля й намагалися відбирати у Чен Сінь її пайку. АА прагнула відчайдушно захищати подругу: вона сміливо вступала в бійку з усіма шістьма по кілька разів на день. Одного разу вона вхопила найзапеклішу супротивницю за волосся й ударила головою об стовпчик ліжка, закривавивши їй все обличчя, — надалі шістка вже не наважувалася заводити сварку на порожньому місці.
Але ненависть до Чен Сінь не обмежувалася лише ставленням сусідок по будинку: переселенці з навколишніх бараків також часто переслідували колишнього Мечоносця: закидали камінням їхню хижку чи збиралися гуртом, аби вигукувати образи.
Чен Сінь мужньо зносила всі тяготи; вона навіть вважала, що за свою невдачу має заплатити значно вищу ціну.
Тоді до них навідався старий Фрес і запросив Чен Сінь разом із АА перебратися до його будинку. Він походив із австралійських аборигенів і, хоча був старшим за 80 років, залишався фізично сильним чоловіком із розкішною білою бородою на майже чорному обличчі. Як місцевому уродженцю йому тимчасово надали привілей мати власний будинок. До початку першої кризи він очолював місцевий осередок організації зі збереження культури корінних жителів Австралії й після виявлення трисоляріанської загрози скористався гібернацією, аби продовжити свою справу в майбутньому. Після пробудження він виявив, що, як і очікувалося, всі австралійські аборигени разом зі своєю культурою майже повністю зникли.
Будинок Фреса був збудований ще в XXI столітті, але досі добре зберігся й мав суттєву перевагу — довкола нього ріс гарний гайок. Після переїзду сюди життя Чен Сінь та АА пішло на лад, а найголовніше — спілкування зі старим принесло довгоочікувану душевну рівновагу. На відміну від більшості людей він не відчував ніякого гніву чи ненависті до трисоляріан; Фрес із байдужістю ставився до ситуації, що склалася, й украй рідко обговорював теперішні події. Усе своє ставлення він умістив у одну фразу:
— Дітки, що люди не накоїли б, боги не забудуть нічого.
Це справді так — навіть людська пам’ять зберігає діяння інших. П’ять століть тому представники найцивілізованішої частини людства висадилися на цьому континенті (хоча більшість із них були злочинцями, засудженими до каторги) й одразу взялися винищувати корінне населення, розстрілюючи людей, немов тварин у лісі. Пізніше, коли все-таки було вирішено, що аборигени належать до людського роду, вбивства не припинилися. Австралійські аборигени населяли ці безкраї рівнини десятки тисяч років, і на момент прибуття європейських колонізаторів їх чисельність становила 500 тисяч, але невдовзі в живих залишилися лише 30 тисяч осіб, яким довелося переселитися в пустельні землі Західної Австралії…
Насправді, коли Томоко проголосила загальне переселення до «резервацій», людство звернуло увагу на використання терміна, який увійшов у вжиток на іншому, далекому від Австралії континенті. Доля американських індіанців виявилася ще трагічнішою за життєвий шлях австралійських аборигенів.
Попервах після переїзду до Фреса АА з цікавістю роздивлялася оздобу й деталі побуту старого будинку: повсюдно стояли шматки берести та уламки скель із малюнками, музичні інструменти з дерев’яних брусків і порожнистих стовбурів, трав’яні спідниці, бумеранги та списи. АА найбільше зацікавили банки з білою глиною, червоною та жовтою вохрою. Вона одразу збагнула, що це, й, умочивши пальці, заходилася розфарбовувати обличчя. Закінчивши з гримом, АА почала повторювати рухи обрядового танцю аборигенів, про який колись дивилася передачу, страшно кричачи й підвиваючи.
— Це до смерті налякало б тих сучок, із якими ми жили раніше, — вимовила вона.
Фрес у відповідь тільки засміявся й похитав головою. Він пояснив, що її рухи — імітація танців не австралійських аборигенів, а новозеландських маорі. Іноземці часто плутають їх, хоча вони геть різні: перші — мирний народ, а другі — люті, безстрашні воїни. Але й маорійську хаку вона станцювала абсолютно неправильно — без належних упевненості у власних силах і демонстрації войовничого духу. Пояснюючи це, старий розмалював своє обличчя в страхітливу маску й зняв сорочку, продемонструвавши неочікувані для його віку кам’яні м’язи на грудях. Підхопивши з кутка справжню маорійську тайаху, він почав свою хаку.
З першого руху танцю Чен Сінь і АА заціпеніли — буденна добросердність і товариськість Фреса зникли без сліду, він за долю секунди перетворився на агресивного, жорсткого, злого духа війни, демонструючи кожним порухом тіла клекотливу міць і нетутешню силу. Кожні його вигук і крок примушували дрижати шибки й тіла дівчат. Але найбільше лякав погляд: убивчий холод і шалений гнів одночасно виблискували в широко розплющених очах, мовби увібрали в себе всю лють і силу штормів та бур Океанії. Їх вираз ніби промовляв: «Не намагайтеся втекти! Я вб’ю і з’їм вас!».
Після закінчення хаки Фрес повернувся до звичного доброзичливого настрою.
— Для маорійських воїнів головним було перемогти ворога в битві поглядів. Досягнувши успіху в цьому, здобути перемогу й убити супротивника тайаху вже було значно простіше. — Він підійшов до Чен Сінь і багатозначно подивився їй у вічі: — Дитино, ти взагалі не дивилася ворогу в очі, — потім лагідно погладив її по плечу, — але це не твоя провина, ніяк не твоя.
Наступного дня Чен Сінь зробила дещо неочікуване навіть для неї самої — поїхала навідати Вейда.
Після того як він вчинив замах на вбивство, Томаса Вейда було засуджено до 30 років ув’язнення, і тепер його пенітенціарний заклад переїхав до Чарлевіля, що в Квінсленді.
Коли Чен Сінь побачила Вейда, він якраз забивав дошками вікна однієї з хижок, щоб перетворити її на склад. Рукав його сорочки бовтався порожнім — дивно, що він не погодився на протезування: з сьогоднішніми технологіями й у його віці можна було отримати протез, нічим не гірший за справжню руку.
Двоє інших в’язнів, вочевидь, теж чоловіки з минулого, зустріли Чен Сінь посвистуванням, але зрозумівши, до кого вона навідалася, одразу втихомирилися й поквапилися повернутися до роботи, неначе побоюючись наслідків свого вчинку.
Підійшовши до Вейда, Чен Сінь із подивом відзначила, що, незважаючи на статус ув’язненого й відбування покарання в місці з такими важкими умовами, він має значно охайніший вигляд, ніж у їхню останню зустріч, — чисто поголений, з акуратною зачіскою. Хоча у ці часи ув’язнені вже більше не носили тюремних роб, його біла сорочка була чистішою, ніж у охоронців. Тримаючи в роті кілька цвяхів, він по одному брав їх лівою рукою і вганяв у дошку, а потім підхоплював молоток і енергійними ударами забивав повністю. Кинувши погляд на Чен Сінь, Вейд, не змінюючи байдужого виразу обличчя, мовчки повернувся до роботи.
Уперше побачивши Вейда, Чен Сінь, хоча їй нічого не було відомо про цю людину, уже тоді зрозуміла, що він ніколи не зречеться своїх переконань, амбіцій й ідеалів, не відмовиться від підступних трюків і зловісних планів.