Надворі ледь розвиднілося, але вздовж вулиці вже стояла валка людей, які дивилися на схід і нервово перешіптувалися. Чен Сінь простежила за їхніми поглядами й побачила на горизонті темний і густий стовп диму, який тягся до неба, ніби розрізаючи блідий ранок на дві частини.
Поговоривши з людьми, вона дізналася, що годину тому Сили безпеки розпочали масований авіаудар по Австралії. Головними цілями стали енергетичний сектор, портова інфраструктура й великогабаритний транспорт. Шлейф диму піднімався зі щойно зруйнованої термоядерної електростанції за п’ять кілометрів звідси. Нажахані люди вдивлялися в майже чорну синь вранішнього неба, посмуговану п’ятьма білими доріжками — інверсійними слідами бомбардувальників Сил безпеки.
Чен Сінь повернулася до своєї кімнати й побачила, що АА вже встала і ввімкнула телевізор, аби дізнатися з новин про те, що відбувається. Але Чен Сінь і оком не глянула на екран — вона не потребувала додаткової інформації. Увесь минулий рік вона молилася, щоб такий момент ніколи не настав. За цей час її нервова система стала настільки чутливою, що вона вже могла за найменшими ознаками передбачити розвиток подій. Насправді, щойно прокинувшись від гуркоту, Чен Сінь здогадалася, що відбувається.
Вейд мав рацію. Знову.
Чен Сінь із подивом зрозуміла, що вона давно готова до подібного розвитку подій. Навіть не замислюючись, вона знала, що має робити. Схопивши велосипед — найзручніший вид транспорту в зонах для переселених, — Чен Сінь сказала АА, що їй треба навідатися до керівництва містечка. Прихопивши із собою трохи води та їжі (оскільки вона розуміла, що не зможе швидко впоратися із задуманим), жінка вирушила в довгу путь.
Усю дорогу до мерії Чен Сінь оминала затори. Країни-іммігранти перевезли свої багаторівневі бюрократичні системи управління на нові території, й поселенням, де жила Чен Сінь, керувала мерія середнього за розмірами міста з північного заходу Китаю. Зараз ця місцина мала назву на честь міста з іншого континенту. Сама мерія розташовувалася за два кілометри у великому наметі з білим шпилем.
Протягом останніх двох тижнів потік іммігрантів невпинно зростав, і вже не було часу сортувати новоприбулих за первинним місцем проживання. Тож їх селили там, де ще лишалося бодай трохи вільного місця. У поселенні, в якому жила Чен Сінь, почали з’являтися люди з інших міст, провінцій і навіть іноземці. Прибуття до Австралії ще 700 мільйонів осіб підняло проблему перенаселення на абсолютно новий рівень.
Обабіч дороги громадилися пакунки й тюки зі скарбом новоприбулих. Більшості людей не було вже місця в хижках, тож їм не лишалося нічого іншого, ніж ночувати просто неба. Усі були налякані нещодавніми вибухами й дивилися, як на горизонті росте стовп диму. Несмілива зоря осявала все довкола темно-синім світінням, надаючи обличчям людей блідого забарвлення. Чен Сінь вкотре відчула, що споглядає мурашник. Крутячи педалі між морями блідих облич, вона боялася, що Сонце більше ніколи не з’явиться над обрієм.
Раптовий напад слабкості й нудоти змусив її зупинитися на узбіччі та перехилитися через раму. Потік сліз потроху вгамовував нудоту — їй довелося досить довго чекати, перш ніж вона зрозуміла, що вже може їхати далі. Поблизу заплакала дитина, й Чен Сінь, піднявши голову, побачила матір із немовлям, які сиділи просто коло дороги, загорнуті в купу ковдр. Мати з нечесаним і розпатланим волоссям нерухомо сиділа й не зводила очей зі східної частини неба, поки дитина намагалася зручніше вмоститися в неї на руках. Світанок засяяв у її очах, але в погляді не було нічого, крім ошелешення та заціпеніння.
Чен Сінь згадала іншу матір — вродливу, здорову й повну сил, яка протягувала їй свою дитину біля будівлі штаб-квартири ООН… Де вони зараз?
Доїхавши до великого намету мерії, Чен Сінь злізла з велосипеда — їй довелося протискуватися крізь юрму людей. Тут і зазвичай було велелюдно, постійно товклися новоприбулі в очікуванні розподілення по місцях проживання чи видачі харчів, проте зараз усі воліли дізнатися, що відбувається. Чен Сінь довелося роз’яснювати охоронцям, хто вона така, щоб потрапити всередину. Черговий офіцер не знав її в обличчя, тож вона продемонструвала йому посвідчення. Просканувавши документ, він впустив її всередину, але в його погляді читалося невимовлене: Якого біса ми обрали тоді саме тебе?
Потрапивши до мерії, Чен Сінь знову немов повернулася в гіперінформаційну реальність: у величезному внутрішньому просторі намету плавало багато голографічних інформаційних вікон, нависаючи над чиновниками й клерками. Вочевидь, багато хто з них провів тут безсонну ніч, бо здавався дуже виснаженим, проте всі ще мали вдосталь роботи. Велика кількість різних департаментів і служб тулилася в цьому наметі, створюючи відчуття справжньої вавилонської тисняви й викликаючи в Чен Сінь спогади про торговельну залу на Волл-стріт із минулого. Робітники щось записували в інформаційних вікнах, підвішених перед ними, які потім автоматично перепливали до іншого спеціаліста, наступного в алгоритмі робочого процесу. Ці світні вікна нагадували збіговисько привидів щойно завершеної епохи, які прибули у фінальну точку подорожі.
Чен Сінь застала мера в його невеличкому кабінеті, перегородками відділеному від решти простору намету. Він виявився дуже вродливим молодиком із жіночими рисами обличчя, але таким же втомленим, як і решта співробітників мерії. Чоловік мав відверто розгублений вигляд і був ошелешений останніми подіями — вочевидь, цей тягар виявився затяжким для їхнього зніженого покоління. На одній зі стін розташовувалося велике інформаційне вікно, на якому транслювалася панорама якогось міста. Більшість із видимих будівель мали класичний вигляд і лише кілька були збудовані за новітньою модою — звисали з гілок величезних дерев; усе свідчило про те, що місто було середнім за розмірами. Чен Сінь зауважила, що зображення на екрані не статичне: час від часу пролітали машини, й, судячи з освітлення, там зараз так само щойно розвиднилося. Здавалося, це була панорама з вікна офісу, можливо, навіть із кабінету мера, в якому цей молодий чоловік працював до переселення людства.
У його погляді так само можна було легко прочитати: «Якого біса ми обрали тоді саме тебе?», але мер залишився ввічливим і запитав, як може допомогти Чен Сінь.
— Мені потрібно зв’язатися з Томоко, — прямо відповіла Чен Сінь.
Мер просто похитав головою, але неочікуване прохання Чен Сінь, здавалося, трохи розвіяло його втому. Він з усією відповідальністю розглянув її запит:
— Це неможливо. По-перше, статус нашої територіальної одиниці занизький, аби мати безпосередній контакт із нею. Навіть уряд провінції, та й, мабуть, жодна жива душа не знає, в якій точці Землі вона перебуває зараз. Крім того, нині надзвичайно важко отримати канал зв’язку із зовнішнім світом. Ми щойно втратили зв’язок із урядом провінції й от-от залишимося взагалі без енергопостачання.
— Ви можете відправити мене до Канберри?
— Я не можу дати вам літак, але можу виділити якийсь наземний транспорт. Хоча вам варто зважити на те, що дістатися туди вдасться швидше пішки. Пані Чен Сінь, я наполегливо вам раджу лишатися тут. Зараз повсюди панує хаос, бути деінде дуже небезпечно. Міста просто бомбардують, і — вірите чи ні — в нас ще порівняно спокійно.
Використовувати літаючі автомобілі в районах для переселення було неможливо через відсутність системи бездротового енергопостачання, тож лишалися тільки звичні літаки й наземний транспорт. Але з огляду на останні події подолати шлях транспортом стало дуже важко.
Вийшовши з мерії, Чен Сінь почула чергові вибухи. Хмара диму здійнялася в небо вже з іншого боку, й натовп зі збудженого перетворився на навіжений. Вона продерлася крізь юрбу й відшукала свій велосипед. Чен Сінь вирішила крутити педалі всі 50 кілометрів до столиці провінції й спробувати звідти зв’язатися з Томоко. Якщо й цей задум не вдасться, їй доведеться якимось чином потрапити в Канберру.
У будь-якому випадку це останнє, що вона може зробити, й хай там що, вона мусить впоратися.
Натовп раптом заспокоївся, оскільки над мерією вигулькнуло інформаційне вікно, що займало майже всю ширину намету. На вікнах подібного розміру міська влада раніше транслювала лише найважливіші повідомлення. Через нестабільну напругу в електричній мережі вікно миготіло, але на тлі ще темного вранішнього неба зображення можна було розгледіти без проблем.