— Ми переконані, що останній сценарій є вірогіднішим, — закінчив думку Чу Янь.
— Як їм стало розуму обрати Мечоносцем таку людину? — запитав хтось із екіпажу «Синього простору».
— Ви залишили Землю шістдесят років тому, а від нашого відльоту минуло вже пів століття, — відповів капітан Морович. — На Землі все докорінно змінилося. Система стримування виявилася комфортною люлькою, в якій людство поступово дало заколисати себе, вироджуючись від дорослих до дітей.
— Вам відомо, залишився хтось живий на Землі чи ні? — викрикнув хтось із екіпажу «Гравітації».
— Ми точно знаємо, що люди на Землі більше не здатні підтримувати систему стримування, — відповів Чу Янь. — Нашим планом було захопити «Гравітацію» для поновлення стримування, але нещодавно ми дізналися про закінчення за два місяці періоду піврозпаду вібрувальної струни з виродженого газу. Це стало неабияким ударом для всіх нас, бо тепер ми не маємо вибору, а мусимо негайно розпочати трансляцію гравітаційних хвиль.
Натовп вибухнув емоціями. Дві величезні протилежні за суттю картини — Чен Сінь із немовлям на руках і ласкавим поглядом та холодний космос із підтвердженням швидкості другого трисоляріанського флоту — уособлювали варіанти вибору.
— Ви насправді розглядаєте можливість скоїти світоцид?! — запитав капітан Морович.
Незважаючи на сум’яття, що панувало довкола, Чу Янь не втратив звичного самовладання. Він проігнорував запитання Моровича й звернувся безпосередньо до екіпажів кораблів:
— Початок трансляції не створює для нас жодних ризиків. Нас уже не страшать ані погоня земних кораблів, ані знищення з боку Трисоляриса. Ми втекли, й ці два світи більше не загрожують нашому існуванню.
Усі зрозуміли сказане: софони, відправлені вслід кораблям, після потрапляння в сліпу зону втрачені назавжди, а Краплини знищені «Синім простором». Тож два світи втратили можливість відслідковувати місцеперебування обох кораблів у безодні простору поза межами хмари Оорта. Навіть із трисоляріанськими кораблями, здатними прискорюватися до швидкості світла, неможливо наново відшукати дві загублені посеред Усесвіту порошинки.
— Вами керує лише бажання помсти! — сказав один із офіцерів «Гравітації».
— Ми маємо всі підстави та повне право мститися Трисолярису. Вони повинні відповісти за скоєні злочини. На війні годі говорити про праведність ворога. Якщо наші припущення правильні, то передавальні комплекси на Землі вже знищені, а сама планета окупована. Цілком імовірно, що прямо зараз у розпалі геноцид людей. Почати мовлення — це дати Землі ще один шанс. Якщо місцерозташування Сонячної системи стане загальновідомим, вона втратить цінність для Трисоляриса як об’єкт окупації через можливість знищення будь-якої миті. Тож окупаційний контингент буде змушений забиратися куди-інде, а другий флот — змінити курс. Це, нехай і примарний, але все-таки шанс для людства уникнути неминучого вимирання. Крім того, наша передача розголосить координати лише системи Трисоляриса.
— Це рівнозначно й розкриттю місцерозташування Сонячної системи.
— Так, але я сподіваюся виграти трохи часу, аби якомога більша кількість людей змогла втекти за межі Сонячної системи. Вони, принаймні, матимуть вибір.
— Рано чи пізно, це все одно призведе до знищення двох світів, включно з нашою рідною планетою. Це рішення подібне до Страшного суду й не може бути ухвалене так легко! — заперечив Морович.
— Згоден.
Після цих слів Чу Яня між двома зображеннями на голографічному екрані з’явилося ще одне вікно з надзвичайно лаконічним інтерфейсом — червона прямокутна кнопка завдовжки один метр і лічильник із нулем під нею.
— Як я вже казав раніше, тепер ми всі — єдиний світ. Кожен із присутніх тут — звичайна людина, але доля поставила нас перед необхідністю вирішувати майбутнє двох світів. Ми мусимо прийняте якесь рішення, однак я вважаю неправильним, якщо воно буде одноосібним чи обмеженим групою осіб. Це має бути наше спільне рішення. Тож ми проведемо референдум. Кожен, хто погоджується з рішенням розпочати трансляцію гравітаційних хвиль із координатами системи Трисоляриса, має натиснути цю червону кнопку. Тим, хто проти чи утримався, нічого натискати не треба. Пані та панове, загальна чисельність екіпажів «Синього простору» й «Гравітації» включно з черговими та присутніми тут становить 1415 осіб. Якщо кількість тих, хто натисне кнопку, досягне чи перевищить 944 людини — дві третини від загальної кількості, — трансляція розпочнеться негайно. Інакше ми просто дочекаємося виходу антени з ладу без подальших спроб. Починаємо голосування невідкладно.
Закінчивши говорити, Чу Янь повернувся й натиснув гігантську червону кнопку, що висіла в повітрі. Кнопка замиготіла, вказуючи про зарахування голосу, а на лічильнику знизу «0» змінився на «1». Наступними проголосували двоє віце-капітанів «Синього простору», примусивши засвітитися цифру «3». Потім голосували інші старші та молодші офіцери, далі — ворент-офіцерський і рядовий склад; люди тягнулися довгою вузькою вервечкою, натискаючи кнопку один за одним.
Червона кнопка блимала без упину, постійно змінюючи цифри на екрані. Це було серцебиттям самої історії, останніми кроками до кінця існування знаного світу.
Коли лічильник висвітив «795», Ґуань Їфань першим із представників «Гравітації» натиснув кнопку. За ним проголосували кілька офіцерів та рядових його корабля.
Нарешті лічильник сягнув позначки «943», і над кнопкою з’явилося попередження:
«Ще одне натискання запустить трансляцію гравітаційних хвиль».
Наступним у черзі виявився звичайний рядовий, хоча за ним стояло ще багато людей. Він поклав руку на кнопку, але не натискав, очікуючи, коли на неї покладе руку молодший лейтенант, який стояв за ним у черзі. Решта людей також почали прикладати свої руки, аж поки червона кнопка майже сховалася під ними.
— Будь ласка, зачекайте, — раптом вимовив капітан Морович. Підійшовши до черги, він додав і свою долоню.
Десятки рук натиснули разом, примусивши кнопку блимнути червоним.
Минуло 315 років від того ранку у ХХ столітті, коли Є Веньцзє натиснула іншу червону кнопку.
Трансляція гравітаційних хвиль розпочалася. Усі відчули сильні вібрації, які, здавалося, накочували не ззовні, а немов наростали зсередини тіла, перетворюючи кожну людину на струну, що вібрує. Цей інструмент самої смерті награвав мелодію протягом 12 секунд, а потім змовк, залишивши лише тишу.
Поза космічним кораблем тонка плівка простору-часу збурилася від гравітаційних хвиль, немов водяна гладінь озера темної ночі від пориву вітру. Смертний вирок для двох світів полетів Усесвітом зі швидкістю світла.
Рік 2-й Епохи постстримування. Австралія. Ранок першого дня після завершення переселення людства
Гамір навколо Чен Сінь раптово обірвався, залишивши її наодинці з віддаленим звуком трансляції інформаційного вікна над мерією. Вона змогла розпізнати голос Томоко з-проміж двох інших, проте через велику відстань не розчула їхнього звернення. Їй здалося, що вони читають якесь заклинання, примушуючи інші голоси та шуми стихати аж до повної тиші. Світ навколо ніби зупинив свій біг.
Несподівано народилася величезна звукова хвиля, примусивши Чен Сінь здригнутися від переляку. Через сліпоту, яка тривала вже певний час, реальні образи світу в її свідомості почали потроху заміщатись уявними. Їй здалося, що води Тихого океану закипіли, здибилися й величезна хвиля цунамі проковтнула Австралію.
Минуло кілька секунд, перш ніж вона збагнула, що це натовп зайшовся криками радості. Що їх так звеселило? Чи це початок колективного безумства? Радісне галасування тривало досить довго, але поступово беззмістовні вигуки почали поступатися не менш гучним, проте розбірливим викрикам. Чулося багато голосів, які торохтіли одночасно, немов над щойно затопленим континентом розверзлася безодня неба й краплі дощу забарабанили по неспокійних водах. Чен Сінь із цієї какофонії звуків ніяк могла добрати, про що говорять люди навколо.
Але в тому, що всі постійно повторюють назви кораблів «Синій простір» та «Гравітація», була певна.
Гострота слуху, притлумлена вибухом галасу, потроху поверталася до Чен Сінь. Вона розрізнила звук кроків у своєму напрямку, а далі відчула, що хтось, зупинившись, не зводить з неї погляду.