Опинившись перед загрозою загибелі й маючи непевний натяк на ймовірний порятунок, людство знову вдарилося в релігію.
Період відкриття теорії Темного лісу й розуміння справжнього стану речей у Всесвіті став часом важких випробувань для світових релігій, а особливо християнства. Насправді світогляд людей почав змінюватися ще на зорі Епохи кризи. Отримавши підтвердження існування Трисоляриса, християнські проповідники змушені були шукати пояснення відсутності для трисоляріан місця в Едемі та причини, чому Бог не згадав про них навіть пів словом у книзі Буття. Церкви і богослови розпочали важкий процес переосмислення текстів Біблії, вчення й доктрин, який тривав понад століття. І щойно здавалося, що вони досягнули успіху, з’явився новий виклик — чудовисько Темного лісу. Людство мало усвідомити, що у Всесвіті існує безліч розумних цивілізацій, і якщо кожна з них мала власних Адама та Єву, то наразі населення Едему мало бути співставним із сьогоднішньою людською популяцією.
Але на тлі катастрофи Великого переселення релігія знову почала повертати втрачені позиції. У суспільстві з’явилася нове популярне вірування: буцім протягом останніх сімдесяти років людство двічі опинялося на межі знищення й обидва рази рятувалося лише завдяки божому провидінню. Обидва чудесні спасіння — створення системи стримування за теорією Темного лісу та ініціювання початку гравітаційно-хвильового мовлення — мали, на думку віруючих, чимало спільних особливостей: раптова поява за участі малої кількості людей і неймовірний збіг обставин (як-от майже нульова вірогідність того, що «Синій простір» і «Гравітація» разом із Краплинами опинилися одночасно в чотиривимірній зоні простору). Під час обох криз віруючі влаштовували велелюдні публічні молебні, й саме ці палкі молитви викликали милість і спасіння Господні, нехай і точилися постійні дискусії про те, яке саме божество врятувало людство.
Так Земля перетворилася на єдиний гігантський собор, планету-молитовню, де кожен молився з небаченою досі вірою за нове диво спасіння. Окрім вселенських літургій, організованих Папою Римським у Ватикані, люди постійно молилися разом і наодинці, перед трапезою і сном, благаючи про одне: «Господь наш, пошли нам одкровення, направ нас, аби змогли ми донести свої добрі й миролюбні наміри до зірок. Хай увесь Всесвіт зрозуміє, що ми не замислюємо злого».
На орбіті Землі була навіть побудована міжконфесійна церква, хоча насправді це не був дім Господа в звичному розумінні, а лише гігантський хрест. Поперечини були завдовжки 20 і 40 кілометрів і світилися настільки яскраво, що хрест можна було легко побачити вночі із Землі. Віряни часто проводили масові богослужіння в космосі прямо під хрестом, збираючись там десятками тисяч — у скафандрах і зі свічками, які могли горіти у вакуумі та змагалися із зорями в яскравості світіння. Із Землі уся процесія мала вигляд миготливої хмари космічного пилу. І щовечора незліченна кількість людей на Землі возносила свої молитви до хреста, що з’являвся посеред моря зірок.
Навіть цивілізація Трисоляриса стала об’єктом поклоніння. Образ трисоляріан у свідомості людей постійно зазнавав змін: на початку Епохи кризи більшість сприймала їх як могутніх і почварних інопланетних загарбників, проте члени Організації «Земля – Трисолярис» вважали їх богами. Через певний проміжок часу в сприйнятті відбулися значні зміни — з дияволів та богів із плоті й крові вони перетворилися на істот, рівних людині й подібних до неї. А після створення системи стримування за теорією Темного лісу ставлення до трисоляріан стало зневажливим, як до неосвічених варварів із примітивною культурою, які животіють тільки для втіхи людства. Потім, знищивши систему стримування, трисоляріани продемонстрували людству своє справжнє єство — безжальних завойовників, які не цураються навіть геноциду. Але незабаром, після старту гравітаційно-хвильового мовлення, а особливо після знищення Трисоляриса, вони отримали ореол мучеників, що просто трохи швидше рухалися тією ж дорогою до спільного кінця.
Людство, дізнавшись про теоретичну можливість «послання миру», з самого початку наполегливо і послідовно вимагало від Томоко розкрити спосіб передачі в глибини Всесвіту подібної декларації, вмовляючи не лишатися осторонь і не брати на себе відповідальність за вчинення світоциду. Проте скоро людство збагнуло: для цивілізації, яка цієї миті мандрує у міжзоряному просторі та володіє технологіями, які ще довго не будуть доступними для людства, будь-який гнів чи осуд здаватимуться порожньою балаканиною. Ввічливо спитати вперше — гарна стратегія, але постійні надокучливі запити з часом починають нагадувати жебракування. Тож поступово безкінечні благання зглянутися і проявити милість у атмосфері масового релігійного психозу знову призвели до трансформації сприйняття трисоляріан. Оскільки вони володіли знанням про передачу «послання миру», то перетворилися на ангелів спасіння, посланих Богом. Причина, з якої люди ще не були ними врятовані, полягала в тому, що вони не повністю продемонстрували своє благочестя й не спокутали гріхи, тож звернення до Томоко знову перетворилися на молитви, а трисоляріани стали богами.
Резиденція Томоко стала місцем паломництва. Щодня під гігантським деревом юрмився величезний натовп людей. Часом їх кількість кратно перевищувала число прочан у Мецці під час хаджу — людському морю не було видно кінця-краю. Вілла була розташована на висоті 400 метрів, тож із землі здавалася невеличкою цяткою, яка то виринала, то знову ховалася серед штучних хмаринок і клубів туману. Іноді перед натовпом з’являлася Томоко — люди не могли побачити її обриси, тільки орнамент кімоно розквітав посеред хмар. Але такі моменти були рідкісними, а тому сприймалися як сакральні послання. Прихильники різних релігій заходжувалися демонструвати набожність — кожен на свій манер: дехто починав сильніше молитися, інші впадали в релігійний екстаз, хтось плакав і причитав, дехто падав на коліна, а дехто схилявся в доземному поклоні. У таких випадках Томоко відповідала натовпу легким кивком голови, а потім тихо зникала в будинку.
— Навіть якби сталося диво і ми віднайшли шлях до порятунку, який із того зиск? У людства не залишилося й натяку на власну гідність, — стверджував Бі Юньфен, один із колишніх головних претендентів на посаду Мечоносця і очільник Руху опору в Азії.
Чимало й інших розсудливих людей ставили таке саме запитання і намагалися знайти відповіді про «послання миру», проводячи чимало детальних досліджень у різноманітних галузях науки. Науковці збивалися з ніг, щоб віднайти бодай якийсь натяк на ґрунтовне підтвердження існування дієвого способу трансляції миролюбства людей у глибини Всесвіту. Але всі дослідники доходили одного й того самого висновку: якщо така можливість дійсно існує, то для відправлення «послання миру» потрібна якась принципово нова технологія, що набагато випереджає сучасний рівень технічного розвитку.
Немов вередливе дитя, людство знову змінило ставлення до екіпажу «Синього простору», який разом із кораблем уже розтанув у безодні космосу. Ще недавно ангелів-рятівників знову звинуватили в гріхопадінні, перетворили на породження темряви та дияволів у плоті й крові: захопивши «Гравітацію», екіпаж «Синього простору» підступом змусив розпочати гравітаційно-хвильове мовлення, наславши чорне прокляття руйнування на обидва світи. Цей страшний злочин назавжди залишиться непрощенним гріхом для цього сатанинського поріддя. Ті, хто обожнював Томоко, звернулися з проханням до трисоляріанського флоту якнайшвидше розшукати й знищити обидва кораблі, аби кожному віддалося згідно з ділами його. Але, як і до інших молитов, Томоко залишилися глухою до цих благань.
Одночасно нової трансформації повільно зазнавав і образ Чен Сінь: із людини, яка не відповідала жодному критерію для обіймання посади Мечоносця, вона знову перетворилася на милу та чуйну жінку. Аби пояснити мотиви її вчинків, навіть пригадали давно забутий прозовий твір Тургенєва «Поріг»: Чен Сінь хоробро переступила поріг, до якого ніхто не наважувався навіть підійти, і тоді, опинившись під немислимим для звичайної людини тиском і розуміючи приниження, що на неї очікують, у вирішальний момент все одно відмовилася надсилати до Всесвіту сигнал, який призведе до руйнації двох світів. Люди вже не зосереджувалися на наслідках її відмови активувати систему стримування, а просто відзначали безрозмірну любов Чен Сінь до людства, настільки сильну, що біль від неї застилав очі.