Старий Лі натиснув «5».
Запитання повторювалося ще двічі, й ствердні відповіді приховувалися за цифрами «1» і «2». Лі натиснув обидві без вагань.
Ви хочете завершити своє життя? Це останнє запитання. Якщо відповідь «Так» — натисніть «4»[7], якщо «Ні» — натисніть «0».
Цієї миті Юнь Тяньмін відчув, як на нього накочується настільки потужна хвиля скорботи, що він мало не втратив свідомості. Навіть коли помирала його мати, він не відчував такого сильного горя. Йому захотілося на всі груди заволати до старого Лі, щоб він натиснув «0», розбити це чортове дзеркало, змусити замовкнути цей м’який жіночий голос.
Але Лі натиснув «4».
Ін’єкційна машина безгучно ожила, й Тяньмін добре бачив, як кількість блідо-жовтої рідини в скляній ємності зменшувалася, аж поки не закінчилася.
Лі під час процедури навіть не поворухнувся, лише заплющив очі, немов тихо й сумирно заснув.
Люди швидко розійшлися, а Тяньмін так і лишився стояти непорушно, лише оперся рукою на скло. Він не бачив вже неживого тіла, просто стояв і дивився перед собою невидющими очима.
— Жодних болісних відчуттів, — голос лікаря Чжана зазвучав тихо, мов дзижчання комара, що наближається до вуха. Тяньмін відчув його руку на лівому плечі. — До складу ін’єкційного препарату входять високі дози барбіталу, міорелаксантів і хлориду калію. Барбітал діє першим, занурюючи пацієнта в стан спокою й глибокого сну; м’язові релаксанти зупиняють процес дихання, а хлорид калію провокує зупинку серця. Увесь процес триває не довше двадцяти-тридцяти секунд.
Лікар іще якийсь час тримав руку на плечі Тяньміна, а потім розвернувся й майже безгучно пішов. Юнь Тяньмін так і не озирнувся на нього, але раптом пригадав, де міг його бачити.
— Лікарю Чжане, — стиха окликнув Тяньмін. Кроки затихли, проте Тяньмін все одно не повертався до співрозмовника. — Ви ж знайомі з моєю старшою сестрою, чи не так?
На відповідь довелося чекати довго.
— Так, ми вчилися в одному класі. Я бачив тебе двічі, коли ти ще був геть малим.
Юнь Тяньмін неначе у напівсні вийшов надвір із головної будівлі лікарні. Тепер пазл зійшовся: лікар відстоює інтереси його сестри. Сестра жадає його смерті, чи ж ліпше сказати: «щоб він пішов у кращі світи».
Хоча він часто згадував безтурботні часи дитинства, коли вони залюбки гралися з сестрою, проте й пам’ятав, як по мірі дорослішання між ними поступово виростала прірва відчуження. Між Тяньміном і сестрою не сталося якогось відкритого конфлікту, ніхто нікого не образив якимось чином, але кожен почав сприймати іншого як представника геть протилежної верстви населення, що згодом спричинило взаємне стійке зневажливе ставлення.
Сестра була хитрою, але не надто розумною; й чоловіка знайшла собі до пари. Тож вони не були надто успішними в житті й навіть після подорослішання дітей не змогли дозволити собі придбати власне житло. У будинку батьків чоловіка не було достатньо місця, тож вони тулилися в батька Тяньміна.
Сам Тяньмін жив самотою, і його успіхи в особистому житті та кар’єрі не дуже перевищували сестрині. Мешкав він у гуртожитках, які надавали роботодавці, переклавши турботу про хворого батька на плечі сестри.
Раптом Тяньмін повністю зрозумів її задум: після того як він дізнався про свою хворобу, ліміт страхового покриття на оплату рахунків швидко вичерпався, й чим довше тривало лікування, тим більше потребувало грошей, тож батько продовжував витрачати свої заощадження, щоб допомогти синові. Натомість жодного разу за все життя не заходила мова про те, щоб допомогти сестрі придбати житло. Такий собі неприхований вияв фаворитизму.
А тепер у розумінні сестри батько витрачав швидше вже її гроші, причому оплачував рахунки за лікування, яке не давало навіть надії на одужання. Евтаназія не тільки залишила б спадщину сестри цілою, але й позбавила б його від непотрібних страждань.
Небо затягло сірими хмарами, які кольором нагадували небокрай із його сновидіння. Споглядаючи картину цього безмежно сірого неба, Тяньмін важко зітхнув.
Гаразд, якщо ти так хочеш, щоби я помер, то я згодний.
Він пригадав сюжет оповідання Кафки «Вирок»: під час сварки головного героя з батьком останній звинувачує сина в егоїзмі й, зрештою, засуджує його до «смерті від утоплення». Син легко погоджується зі «смертним вироком», немов це те саме, що винести сміття чи зачинити вхідні двері. Головний герой вибігає з дому, переходить через дорогу, дістається мосту й перекидається через його поруччя назустріч смерті.
Пізніше Кафка в розмові з Максом Бродом, своїм біографом, згадував, що під час написання цієї сцени він думав про «еякуляцію від насильницького стимулювання».
Тепер Юнь Тяньмін повністю розумів хід думок Франца Кафки, людини в незмінному капелюсі-котелку й з портфелем, яка більше ста років сновигала на самоті темними вулицями Праги. Людини, яка була не менш самотньою, ніж він сам.
Повернувшись до палати, Юнь Тяньмін виявив, що на нього чекає Ху Вень, його університетський одногрупник. Тяньмін не завів у виші справжніх друзів, і Ху Вень виявився найближчим знайомим. Але ці відносини важко було назвати товариськими. За характером Ху Вень був його повною протилежністю — надзвичайно товариська людина, знайомий усім і кожному. Але навіть за такого високого рівня соціалізації Ху Веня Тяньмін перебував десь на найвіддаленішій орбіті кола його знайомих, у марґінесі соціальних зв’язків. Після закінчення університету вони жодного разу не спілкувалися.
Ху Вень не приніс квітів чи інших стандартних гостинців, які зазвичай відвідувачі беруть із собою в лікарню. Натомість прихопив картонну упаковку алюмінієвих бляшанок із напоями.
Після короткого привітання Ху Вень збентежив Тяньміна неочікуваним запитанням:
— Ти пам’ятаєш нашу вилазку на першому курсі? Коли ми вперше кудись вибралися всією групою?
Тяньмін, безумовно, пам’ятав той день: саме тоді Чен Сінь уперше сіла поруч і заговорила до нього. Насправді якби Чен Сінь і надалі ігнорувала його протягом наступних чотирьох років навчання, він, можливо, так і не наважився б узяти на себе ініціативу заговорити з нею. Тієї миті він сидів наодинці й дивився на безкраю водню гладінь водосховища Міюнь[8]. Вона підійшла до нього, сіла поряд і запитала, чим він узагалі цікавиться у житті.
Поки вони розмовляли, кидали у воду камінці. Говорили про найбуденніші речі, що можуть спасти на думку одногрупникам, які щойно почали спілкуватися, але Тяньмін досі чітко пам’ятав кожне слово тієї розмови. Згодом Чен Сінь зробила невеличкий паперовий човен і пустила його на воду: вітерець підхопив білосніжне суденце, й воно повільно поплило в далечінь, аж поки не перетворилося на крихітну білу пляму…
Цей день виявився найсонячнішим із усього періоду навчання в університеті. У реальності погода тоді була далекою від ідеальної: дощило, в повітрі висіла мряка, й поверхню води брижило від крапель. Галька, яку вони кидали у воду, була вологою, але відтоді Юнь Тяньмін закохався в дощові дні, тванисті угіддя та мокрі камінці й опісля часто складав на своєму столі невеличкі паперові човни, зроблені власноруч.
Йому раптом спало на думку: а чи не зародився той спокійний світ його сну з цих спогадів?
Однак Ху Вень, вочевидь, волів більше поговорити про подальші події того дня, які не запали в пам’ять Тяньміна настільки добре. Проте він усе-таки зміг пригадати й решту подій, що трапилися на їхній першій спільній вилазці.
Кілька подруг покликали Чен Сінь до себе, й на її місце підсів Ху Вень.
Не дуже сподівайся. Вона така товариська з усіма.
Це не стало відкриттям для Тяньміна. Більше вони про це не говорили, натомість Ху Вень побачив у його руках пляшку з мінеральною водою, тож запитав:
Що ти, на бога, п’єш?
Вода в пляшці мала зеленуватий колір, і в ній плавали сплутані клубки зілля.
Я нарізав трав’яний збір і додав у воду. По-справжньому органічне питво.
Окрилений щастям, Тяньмін того дня був значно багатослівнішим, ніж зазвичай, тож оповідав далі.
7
У країнах Східної Азії (Китай, Корея, Японія) широко поширена тетрафобія (боязнь числа 4). Цей забобон пов’язаний із співпадінням вимови ієрогліфів, які позначають число 4 (四, sì) та слово «помирати» (死, sǐ) й різняться лише тоном. Ця фобія — настільки розповсюджене явище, що зазвичай у будинках відсутній четвертий (а подекуди й усі, що містять цифру 4) поверх, у літаках — відповідний ряд крісел і число в реєстраційному номері тощо. Аналогом у більшості інших країн світу є трискайдекафобія — боязнь числа 13.
8
Водосховище Міюнь (密云水库, mìyún shuǐkù) — найбільше водосховище Північного Китаю, розташоване за 75 км на північний схід від центра Пекіна, одне з основних джерел питної води для міста.