— А якщо все робити так, як сказано, то Земля не дізнається нічого й після мого повернення. А так буде неправильно.
Начальник штабу дивився на Чен Сінь, розглядаючи її віддзеркалення в прозорій сфері в передній частині човника. Її фігура тонула посеред моря зірок, а очі відбивали їхнє світло. Він раптом відчув, що зорі пустилися навколо неї в танок, перетворивши Чен Сінь на центр Усесвіту. Він знову змусив себе не відмовляти її від ризикованої подорожі, а натомість озвучив гірку правду:
— Це мініатюрна воднева бомба. Її потужність, якщо міряти в знайомому вам тротиловому еквіваленті, дорівнює 5000 тонн — цілком достатньо, щоб зруйнувати ціле місто. Якщо вибух станеться, все зникне за долю секунди й ви не відчуєте ніякого болю…
Чен Сінь знову злегка усміхнулася:
— Дякую, я це знаю.
За п’ять годин човник Чен Сінь нарешті вирушив у політ. Перевантаження у 3 g — найвища позначка, яку доволі безпроблемно може витримати тіло непідготовленої людини, — щільно втиснуло тіло Чен Сінь у крісло. Крізь задній ілюмінатор можна було розгледіти, як крихітний вогник від двигуна відбивається на обшивці верхньої станції космічного ліфта. Човник нагадував іскорку, що вистрибнула з жерла гігантської печі станції, проте й вона швидко зменшувалася в розмірах, поки не перетворилася на крихітну крапку на фоні Землі, яка все ще заслала пів неба.
Спеціалісти неодноразово підкреслювали, що політ не матиме жодних відмінностей чи складнощів порівняно зі звичайними пасажирськими авіаперевезеннями. Відстань від станції до точки Лагранжа дорівнює 1,5 мільйона кілометрів, що приблизно еквівалентно одній сотій астрономічної одиниці — це короткий політ для космічних відстаней, і її літальний апарат сконструйований саме для подібних подорожей. Чен Сінь пригадала, що три століття тому важливим чинником, що підштовхнув її обрати кар’єру, пов’язану з космосом, став подвиг 15 чоловіків середини ХХ століття, які послідовно висадилися на поверхню Місяця. А їхній політ був вп’ятеро коротшим за цю її мандрівку.
За десять хвилин Чен Сінь стала свідком сходу Сонця в космосі: світило повільно здіймалося з-за вигнутого краю Землі. З такої відстані води Тихого океану мали вигляд непроникних і нагадували дзеркальну поверхню, яка радо відбивала сонячне проміння. Великі скупчення хмар над водною гладдю були схожі на мильну піну, що пристала до дзеркала. З цієї точки Сонце здавалося значно меншим за Землю й скидалося на блискуче золоте яйце, знесене темно-синім світом, що оточував його. Коли ж Сонце повністю вийшло з-за вигнутого контуру Землі, освітлена частина планети перетворилася на величезний перевернутий півмісяць, який палав настільки яскраво, що решта Землі потонула в глибокій тіні. Сонце й півмісяць під ним були схожі на якийсь таємничий гігантський знак посеред Усесвіту, і Чен Сінь воліла вважати, що він символізує переродження.
Чен Сінь розуміла, що цей схід Сонця може виявитися для неї останнім. Існувала ймовірність, що під час майбутньої зустрічі, навіть якщо вони обоє дотримуватимуться всіх встановлених обмежень, трисоляріани можуть зашкодити їй повернутися живою. Тож вона вирішила, що не коритиметься правилам. Але відчувала, що все складається якнайліпше, й не шкодувала ні про що.
Із просуванням човника площа освітленої ділянки Землі зростала: Чен Сінь подивилася на контури континенту, що з’явився в полі зору, й легко впізнала в ньому Австралію. Вона нагадувала сухий листок, що плив водами Тихого океану. Континент виринав із тіні, й межа світла проходила чітко по центру. Тож цієї миті у Ворбертоні ранок саме вступав у свої права, й вона уявила, як Фрес, спостерігаючи зі свого узлісся, зустрічає світанок у пустелі.
Її човник пронісся над Землею. У момент, коли зігнута лінія горизонту зникла з поля зору, прискорення припинилося, а з ним зникло й відчуття перевантаження. Чен Сінь полегшено зітхнула, коли важкі обійми, що тримали її тіло, зникли. Човник ковзав у напрямку Сонця, чиє світіння заступило всі зірки на небі. Увімкнулася функція авторегулювання прозорості корпусу, перетворивши Сонце на тьмяний диск. Чен Сінь ще більше притлумила яскравість світла — тепер світило нагадувало Місяць уповні. До кінця подорожі залишалося ще шість годин польоту в невагомості, осяяній місяцеподібним світлом Сонця.
Через п’ять годин човник розвернувся на 180 градусів і двигуни почали працювати на сповільнення. Під час розвороту Сонце повільно зникало з поля зору Чен Сінь, поступаючись місцем зіркам і Чумацькому Шляху, який розгортався перед очима, немов довгий сувій. Нарешті положення човника знову стабілізувалося, й перед очима Чен Сінь з’явилася земна куля завбільшки з Місяць, якщо дивитися на нього з поверхні нашої планети. Минула величність зникла безслідно. Тепер Земля нагадувала тендітний ембріон, що плавав у блакитній навколоплідній рідині й мав от-от вийти на світ із теплого материнського лона в лютий холод і вічний морок космосу.
Після увімкнення двигуна Чен Сінь знову відчула дію сили гравітації. Процес сповільнення тривав близько пів години, аж поки двигун не почав переривчасто вмикатися й вимикатися для точного позиціонування в просторі. Гравітація знову розчинилася в тиші.
Точка Лагранжа — місце, де човник перетворився на ще один супутник Сонця, обертаючись синхронно із Землею.
Чен Сінь поглянула вниз на хронометр: політ був розпланований дуже точно — до зустрічі лишалося 10 хвилин. Навколишній простір зяяв порожнечею, яку вона намагалася всотати розумом: їй доведеться багато запам’ятовувати, бо тільки її пам’ять зможе виступити стенограмою зустрічі. Вона воліла перетворитися на бездушний диктофон і відеокамеру, аби записати в себе стільки, скільки зможе почути й побачити в найближчі дві години. А цього досягти було вкрай непросто. Вона уявила собі точку простору, в якій опинилася: тут врівноважувалися гравітаційні сили Сонця й Землі, тому це місце мало вищу концентрацію порожнечі порівняно з іншими закутками Всесвіту. Це була ізольована місцина, відірвана від решти космосу… Розмірковуючи над цим, вона потроху притлумлювала почуття і зрештою досягла незаповненої відстороненості, якої так прагнула.
Неподалік човника один із софонів почав розгортатися в низьковимірному просторі. Перед очима Чен Сінь з’явилася сфера діаметром три-чотири метри, яка зависнула за кілька метрів від човника, затуливши Землю й більшу частину небокраю. Поверхня сфери виблискувала чистим дзеркалом, відбиваючи зображення човника із Чен Сінь. Вона не була певна, перебував софон всередині човника протягом усієї подорожі чи щойно з’явився в цій точці космосу. Віддзеркалене зображення на поверхні сфери швидко зникло, поступившись місцем чомусь напівпрозорому, незбагненному, схожому на брилу льоду. Чен Сінь встигла подумати, що це нагадує яму, викопану прямо в тканині простору-часу. Ізсередини сфери почали летіти яскраві світлові плями, які за формою нагадували сніжинки, — величезна їх кількість формувала єдину велику мерехтливу картину. Чен Сінь зрозуміла, що це просто білий шум, який нагадував снігові замети на екрані телевізора у разі поганого сигналу трансляції.
Це тривало близько трьох хвилин і раптово змінилося картинкою, що транслювалася з відстані кількох світлових років. Зображення було дуже чітке, без спотворень і перешкод.
Чен Сінь постійно намагалася уявити, яким буде їхнє спілкування. Вона бачитиме лише рядки тексту чи, може, почує його голос? Чи навіть побачить зображення мозку, що плаватиме в ємності з живильною рідиною? Або ж просто живого-здорового Юнь Тяньміна? І хоча Чен Сінь вважала останній варіант найменш вірогідним, їй постійно кортіло визначитися, в якому саме середовищі він існуватиме. Вона вигадала безліч найрізноманітніших варіантів, але побачене виявилося далеким від усіх її припущень.
Золоте море пшениці під сонячними променями.
Площа поля дорівнювала приблизно семи арам. Зерно налилося, настав час жнив. Ґрунт на полі здавався дещо дивним — чисто чорний, із лискучими гранями, що виблискували в сонячному світлі, немов сила-силенна зірок. У чорноземі край пшеничного поля була встромлена звичайнісінька лопата, навіть держак на вигляд був дерев’яний. На ньому висів солом’яний бриль — мабуть, виготовлений саме з пшеничної соломи, старий і потертий настільки, що соломини розсоталися й повибивалися з нього. За пшеничним полем тяглося інше, зелене — мабуть, із якоюсь городиною. Подув вітер, порвавши брижами хвиль пшеничне золото.