— Я певна, що він мене не бачив, — відповіла тітка Широчінь.
— Я бачив його здалеку, коли він заходив до палацу, але мені здається, що він мене не розгледів, — відповів капітан.
— Що ж, чудово, — майстер Ефір звівся на ноги. — Ви двоє мусите супроводити принцесу через Море ненажер на Могильний острів, аби розшукати принца Глибока вода!
— Але… навіть якщо ми дістанемося узбережжя Моря ненажер, нам не вдасться переправитися на Могильний острів. Ви ж знаєте, що те море…
— Ми не маємо іншого виходу. До світанку всі вірні Королю міністри будуть перемальовані на картини, а принц Крижаний пісок здобуде контроль над королівською гвардією та палацовою вартою. Він узурпує трон, і лише принц Глибока вода зможе йому перешкодити.
— Якщо принц Глибока вода повернеться до замку, чи не перемалює Вушко голки і його на картину? — спитала принцеса.
— Цим не переймайтеся, принцесо. Принц Глибока вода — єдина людина в королівстві, яку Вушко голки не зможе вмалювати у свої картини. На щастя, я навчив Вушко голки секретів лише Західної школи живопису й не втаємничив у техніки Східної школи.
Принцеса й капітан із тіткою не вельми зрозуміли слова майстра Ефіра, але старий художник, не вдаючись у пояснення, вів далі:
— Ви повинні повернути принца Глибока вода до палацу, вбити Вушко голки, відшукати й спалити портрет принцеси. Лише тоді вона буде в безпеці.
— А якщо ми знайдемо портрети Короля та Королеви? — нетерпляче спитала принцеса, не відпускаючи майстра Ефіра.
Старий майстер повільно похитав головою:
— Моя принцесо, вже запізно. Їх більше нема. Від них залишилися тільки ці два портрети. Якщо знайдете їх, то не нищіть — збережіть на згадку про своїх батьків.
Принцеса Росинка відчула, як на її плечі лягло велике горе. Вона опустилася на підлогу, затулила очі руками й гірко заплакала.
— Моя принцесо, зараз не час для скорботи. Якщо ви хочете помститися за Короля й Королеву, вам слід поспішати! — Старий майстер повернувся до тітки та капітана: — Пам’ятайте, що допоки ви не розшукаєте й не знищите портрет принцеси, ви маєте постійно тримати парасольку над її головою розкритою. — Майстер Ефір перехопив парасольку з рук тітки Широчінь, продовжуючи обертати її з тією ж швидкістю: — Її не можна обертати ані повільно — бо тоді вона складеться, ані зашвидко — бо вона дуже стара й тоді просто розвалиться. Парасолька жива в певному сенсі: якщо ви сповільните темп обертання, то вона видасть звук, схожий на пташиний клекіт. Ось послухайте, — з цими словами старий майстер сповільнив обертання парасольки, від чого камінці на кінцях спиць почали опускатися, й усі одразу почули звук, що нагадував солов’їну трель. І чим повільніше він обертав парасольку, тим гучнішим ставав пташиний спів. Майстер Ефір знову пришвидшив обертання, й трель почала стихати, аж поки повністю не зникла. — Якщо ж ви обертатимете зашвидко, то вдарить дзвін… — із цими словами він пришвидшив обертові рухи, й одразу почувся наростаючий звук, немов задув сильний вітер. — Гаразд, тепер тримайте його над принцесою, — мовив він, повертаючи парасольку тітці Широчінь.
— Майстре Ефіре, поїдьмо разом, — із очами, повними сліз, запропонувала принцеса.
— Не вийде. Чорна парасолька здатна захистити лише одну людину. Якщо дві особи, яких вмалював у картини Вушко голки, спробують стати від парасольку, то обоє помруть страшною смертю: половина кожного з них опиниться в картині, а половина залишиться в нашому світі… Хутчіш тримайте парасольку над принцесою, бо Вушко голки може завершити своє малювання будь-якої миті!
Тітка Широчінь, вагаючись, переводила погляд із принцеси на старого майстра й назад.
— Це я передав цьому лиходію секрети майстерності, тож маю спокутувати свої гріхи. Чого ви чекаєте? Хочете, щоб принцеса зникала прямо на ваших очах?!
Почувши останнє, тітка Широчінь здригнулася й негайно перемістила парасольку до принцеси.
Старий майстер спокійно усміхнувся, пестячи свою білосніжну бороду:
— Усе добре. Я все життя займався мистецтвом. Це непогана смерть для художника. Я впевнений у майстерності Вушка голки, тому мій портрет вийде неперевершений…
Тіло майстра Ефіра ставало дедалі прозорішим, аж поки не розвіялося повністю, немов туман на сонці.
Принцеса Росинка, не відводячи погляду від місця, де щойно стояв старий, сказала:
— Що ж, рушаймо до Моря ненажер.
Тітка Широчінь спитала в капітана, який стояв біля дверей:
— Ви можете поки що потримати парасольку над головою принцеси? Мені треба спакувати речі в дорогу.
— Покваптеся, — відповів капітан, переймаючи парасольку. — Зараз у палаці лишилися тільки люди, вірні принцу Крижаний пісок. Ми можемо не вибратися звідси засвітла.
— Але я маю зібрати найнеобхідніше для принцеси. Вона ще ніколи не від’їжджала далеко від палацу. Я повинна взяти її плащ, черевики, інший одяг, воду в дорогу, мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая для купання — принцеса не може заснути, не прийнявши ванну з цим милом… — тітка Широчінь із буркотінням вийшла з кімнати.
За пів години в перших променях світанку з бокових воріт палацу виїхала бричка. На передку правив кіньми капітан палацової варти, а всередині розмістилися принцеса й тітка Широчінь, яка без упину крутила парасольку над її головою. Обидві пасажирки були вдягнуті як простолюдинки. Невдовзі бричка розтанула у вранішньому тумані, що оточував палац.
Цієї миті у віддаленому підземному бункері Вушко голки якраз завершив малювати портрет принцеси Росинки.
— Це найпрекрасніша картина з усіх, намальованих мною, — сказав він принцу Крижаний пісок.
Друга казка Юнь Тяньміна: Море ненажер
Виїхавши з палацу, капітан припустив коней навскач. Усі троє надзвичайно нервували: у тьмяному світлі ранку здавалося, що кожні гайок чи поле на їхньому шляху таять у собі небезпеку. Коли вже повністю розвиднілося, бричка виїхала на невеличкий пагорб, і капітан зупинив коней, щоб роззирнутися навколо. Усі землі королівства розкинулися перед їхніми очима, й пройдений ними шлях неначе ділив світ на дві частини. У кінці цієї лінії виднілися будівлі палацу: вони були завбільшки як дерев’яні іграшкові кубики, розкидані вдалині. І жодної ознаки погоні — мабуть, принц Крижаний пісок вирішив, що принцеса зникла, як і годиться людині, яку вмалювали в картину.
Далі вони вже їхали неквапом. Сходило сонце, і з кожною хвилиною світ навколо набував більшої виразності, немов картина художника в процесі роботи над нею. Спочатку були лише туманні обриси й розмита палітра кольорів; пізніше форми та контури навколишніх декорацій поступово ставали чіткішими й витонченішими, а кольори — більш насиченими та яскравішими. Картина набула завершеності, коли сонце вигулькнуло над обрієм.
Принцеса, яка за життя ніколи не від’їздила далеко від палацу, ніколи ще не бачила такого буяння яскравих кольорів: неймовірна свіжа зелень луків, полів і лісів, яскраво-червоні та вогняно-жовті польові квіти, срібло ранкового неба, що відбивається в гладіні озер, сніжно-білі отари овець… Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку.
— Надворі так чарівно, немов ми дійсно опинилися на картині, — сказала принцеса.
— Ваша правда, принцесо, — відповіла тітка Широчінь. — Але на цій картині ви ще живі, а на намальованій — мертві назавжди.
Ці слова нагадали принцесі про долю батька й матері, але їй вдалося стримати сльози. Вона розуміла, що час дитинства для неї минув і вона мусить звалити на плечі важкий тягар відповідальності за долю королівства.
Вони поговорили про принца Глибока вода.
— Чому його заслали на Могильний острів? — запитала принцеса.
— Люди говорять, що він справжнє чудовисько, — відповів капітан.
— Принц Глибока вода — не чудовисько! — заперечила тітка Широчінь.
— Люди кажуть, що він справжній велет.
— Ніякий принц не велет! Я тримала його на руках, коли він був малий. Він нормального зросту.
— Самі побачите, коли ми доберемося до узбережжя. Те, що він велетенського зросту, бачили багато людей.