Через якийсь час принцеса Росинка прокинулася від мелодій подзенькування чорної парасольки в неї над головою. Тітка Широчінь спала, передавши парасольку капітану. Смолоскип уже догорів, і все навколо огорнуло оксамитом ночі — силует капітана ледь виступав на тлі зоряного неба й був помітним лише тому, що його обладунки відбивали світло зір. Придивившись, можна було побачити, як легкий бриз із моря грається з його волоссям, а капітан невтомно обертає парасольку, яка затуляла принцесі половину нічного неба. Вона не бачила його очей, але відчувала на собі погляд, як і увагу незліченних мерехтливих зірок.
— Пробачте, принцесо, я почав зашвидко обертати парасольку, — прошепотів капітан.
— Котра вже година?
— Далеко за північ.
— Здається, ми тепер далеко від моря.
— Принцесо, це відплив. Море зараз відступило, але завтра вранці знову повернеться.
— Ви домовилися обертати парасольку по черзі?
— Так, принцесо. Тітка Широчінь крутила її цілий день, а я робитиму це вночі.
— Але ж ти правив бричкою цілий день — тепер я покручу парасольку сама, а ти зможеш трохи поспати.
Принцеса Росинка сама здивувалася власним словам: наскільки пам’ятала, це вперше в житті вона вирішила про когось потурбуватися.
— Е ні, принцесо, ваші руки занадто ніжні. Ви легко заробите собі мозолі. Нехай ліпше я крутитиму її й надалі.
— Як тебе звати?
Хоча вони були разом уже майже добу, їй лише зараз спало на думку дізнатися його ім’я. Раніше вона, може, ніколи й не спитала б, як його звуть, але тепер почувалася ніяково через свою нечемність.
— Мене звуть Довге вітрило.
— Вітрило? — Принцеса озирнулася навколо: вони отаборилися біля остова великого човна, за яким могли сховатися від морського бризу. На відміну від інших човнів на пляжі, щогла цього ще залишалася на місці, вказуючи в зоряне небо, немов довгий меч. — Вітрило висить на цій довгій жердині?
— Так, принцесо. Вона називається щогла, й на ній вішають вітрила, які урухомлюють човен.
— Білосніжні вітрила чудово виглядають на лазурі моря.
— Тільки на картинах. У житті вітрила не настільки білі.
— Я правильно міркую, що ти родом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?
— Так, мій батько працював там архітектором. Коли я ще був малим, він перевіз нашу родину сюди.
— Ти колись мріяв повернутися додому? Я маю на увазі в Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.
— Я ніколи не замислювався про це. Я виїхав звідти ще дитиною, тож пам’ятаю не так багато про ті місця. Та й усе це дурниці. Мені ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок.
На віддалі хвилі шумно накочували на пляж, ніби розносячи луною слова Довгого вітрила: «Не судилося ніколи, не судилося ніколи…».
— Можеш мені розказати бодай кілька історій про навколишній світ? Я нічого про нього не знаю, — попросила принцеса.
— Вам і не потрібно цього знати, адже ви — принцеса Королівства без оповідок. Тож цілком природно, що в королівстві не знайшлося для вас жодної історії. Але, якщо говорити відверто, то й за межами палацу батьки не розповідають жодних історій своїм дітям. Але мої батьки були не такими — вони уродженці Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, тож знали кілька історій, аби розповісти мені.
— Батько мені розповідав, що колись у давнину й Королівство без оповідок мало власні історії.
— Так воно й було… Принцесо, чи вам відомо, що все королівство омивається морем, а палац розміщується в самому центрі вашої держави? У якому напрямку ви не вирушили б із палацу, то неодмінно опинитеся на узбережжі. Королівство без оповідок розташовано на великому острові.
— Це мені відомо.
— Раніше море, що омиває королівство, мало іншу назву, бо в ньому не водилися риби-ненажери. Кораблі могли без остраху перетинати його води. Між Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і Королівством без оповідок щодня курсувала незліченна кількість кораблів. У ті часи ця держава називалася Королівством історій, і, як наслідок, тодішнє життя її мешканців сильно відрізнялося від сьогоднішнього.
— Невже?
— У ті часи життя кипіло історіями, тож постійно траплялися раптові пригоди та несподіванки. Королівство мало кілька заможних міст, а палац був не оточений лісами й полями, а був розташований в центрі найзаможнішого з них — столиці. В усіх містах було повно різного скарбу, знарядь і приладдя, привезених із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Так само й товари з Королівства без оповідок — тобто Королівства історій — перевозилися морем до Хе’ерсіньґеньмосикеньлая у великих обсягах. У ті часи життя людей було непередбачуваним, немов усі мчали вчвал на швидкому коні горами: цієї миті ти на вершині, а наступної — на дні провалля. Життя було сповнене можливостей і небезпек: останній бідняк міг розбагатіти за ніч, а перший багатій — опинитися в злиднях. Жодна людина, прокинувшись вранці, не могла знати, що їй підготувала доля чи з ким судилося сьогодні зустрітися. Можна було бути певним лише в тому, що на тебе очікують сюрпризи й хвилювання.
Але одного дня купецьке судно з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая привезло вантаж цілком звичної на вигляд, але рідкісної риби — в палець завдовжки, абсолютно чорного кольору. Її перевозили в товстостінних чавунних барильцях. Купець демонстрував товар на ринках Королівства: опускав меч у воду, чекав різкого металевого клацання й витягав на світ божий уже щось більше схоже на пилку із гострими зазублинами. Це була риба-ненажера — прісноводний вид, що мешкав у водоймах глибоких печер Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці риби добре продавалися на ринках Королівства, оскільки мали невеликі зуби, тверді як алмаз, із яких виготовлювали гарні свердла; їхні плавники, також надзвичайно гострі, можна було використовувати як наконечники стріл чи невеличкі ножі. У результаті дедалі більшу кількість риб-ненажер доставляли з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая до Королівства. Але одного дня купецьке судно, що перевозило вантаж риби, затонуло біля узбережжя Королівства, й більш ніж 20 барилець із рибою-ненажерою, які були на борту, потрапили в море.
Виявилося, що ця риба почувається в солоній воді навіть ліпше, ніж у прісній: виростає значно більшого розміру — довжиною зі зріст людини. При цьому підвищується й плідність, тож риби швидко заселили всі навколишні води. Риби-ненажери почали вижирати все, що опинялося на поверхні води, — човни, суденця й кораблі, хай якими великими вони не були, з’їдалися начисто, якщо їх не витягували на берег. Щойно велике судно оточували риби-ненажери, його днище швидко перетворювалося на величезну діру. Решта корпусу навіть не встигала зануритися у воду, як його об’їдали, не лишаючи й скіпки, немов судно просто розтавало посеред моря. Зграї риб-ненажер швидко заселили води навколо Королівства, охопивши його непроникним бар’єром у формі кільця, схованим у морській безодні.
Отак усі прибережні води Королівства стали домівкою для риб-ненажер, а узбережжя перетворилося на пустку. Зникли кораблі та вітрила на горизонті, й Королівство перетворилося на ізольоване місце: обірвалися всі зв’язки з Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і рештою світу. Королівство повернулося в часи аграрного суспільства. Розвинені міста зникли, поступившись місцем невеличким містечкам і селам. Життя стало спокійним і розміреним — більше жодних змін, хвилювань чи несподіванок; день учорашній був схожим на сьогоднішній, сьогодні не відрізнялося від завтра. Жителі поступово призвичаїлися до нових реалій і більше не хотіли повертатися до звичного способу життя: спогади про події минулого поступово ставали такими ж рідкісними, як і дивовижні скарби з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Люди намагалися усвідомлено забувати минуле й не запам’ятовувати сьогодення. Вони вирішили, що чудово проживуть без історій, ведучи тихе, сумирне життя без найменших потрясінь. Ось так Королівство історій перетворилося на Королівство без оповідок.
Принцеса Росинка була зачарована почутою історією. Після того як Довге вітрило закінчив свою розповідь, минуло чимало часу, перш ніж вона запитала: