— А риби-ненажери розселилися по всьому океану?
— Ні, вони мешкають тільки в прибережних водах Королівства без оповідок. Ті, хто має гарний зір, у далечині можуть роздивитися морських птахів, які спокійно сидять на поверхні води, полюючи на їжу. Там риба-ненажера вже не водиться. Океан неосяжний і безмежний.
— Інакше кажучи, у світі існують й інші місця, окрім Королівства без оповідок та Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?
— Принцесо, ви ж не думаєте, що весь світ складається лише з цих двох місцин?
— Але так мене навчав у дитинстві наш придворний учений муж.
— Він сам не вірив у ці побрехеньки. Світ навколо просто величезний, океан не має кінця-краю, й у ньому розкидані безліч островів — деякі з них більші за Королівство, а деякі менші; а ще існують цілі континенти.
— Що таке континент?
— Суходіл, широкий, немов океан. Навіть осідлавши найшвидшого коня, не вдасться перетнути цю землю з одного кінця в інший.
— Світ насправді такий величезний? — тихо зітхнула принцеса й раптом змінила тему: — Ти бачиш мене?
— Принцесо, я бачу лише ваші очі, які відбивають світло зірок.
— Тоді ти здатен роздивитися в них мою нескінченну тугу: я понад усе хочу вирушити у далеку-далеку подорож морем під вітрилами.
— Це неможливо, принцесо. Нам ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок… Якщо вам страшно, я можу знову засвітити смолоскипи.
— Було б добре.
Після того як вогонь розгорівся, принцеса Росинка поглянула на капітана Довге вітрило, але побачила, що його увага прикута до чогось іншого.
— На що ти дивишся? — тихо запитала принцеса.
— Погляньте он туди.
І Довге вітрило вказав на невеличкий жмут трави, що випинався з піску неподалік від принцеси. У світлі смолоскипів на травинках виблискувало кілька крапель води.
— Ось такий вигляд має роса, — сказав Довге вітрило.
— О, то мене назвали на честь цього? І ми направду схожі?
— Так, принцесо. Ви неймовірно гарні, немов блискучі коштовності.
— Вони будуть іще красивішими після сходу сонця.
Капітан із розчаруванням зітхнув. І хоча він намагався зробити це безгучно, зітхання не залишилося поза увагою принцеси.
— Щось не так, Довге вітрило?
— Краплі роси швидко випаруються на сонці.
Принцеса злегка кивнула, й її очі потемніли, незважаючи на світло смолоскипів:
— То вони дійсно схожі на мене, бо щойно ця парасолька закриється — згину і я, перетворившись на росинку на сонці.
— Я не допущу, аби ви зникли, принцесо.
— Ми з тобою добре розуміємо, що нам не судилося дістатися до Могильного острова, щоб повернути додому принца Глибока вода.
— Якщо така наша доля, принцесо, то я ладен довіку тримати парасольку відкритою над вашою головою.
Третя казка Юнь Тяньміна: Принц Глибока вода
Коли принцеса Росинка прокинулася, вже почало дніти. Чорний колір моря поступився місцем блакиті, але принцеса все одно відчувала, що воно має геть інакший вигляд, ніж на бачених нею картинах. Безкраї простори, які поглинула темрява ночі, тепер лежали відкриті, немов на долоні. У світлі вранішнього сонця море видавалося спорожнілим, але в уяві принцеси причиною цього було не засилля риб-ненажер; радше це було її внутрішнє відчуття, подібне до того, як вона уявляла порожню опочивальню в палаці, що чекає на її прихід. Таємне бажання, про яке вона вночі розповіла Довгому вітрилу, тепер стало ще нав’язливішим: вона уявила, як її біле вітрило виринає десь посеред цього безкрайого моря, напинається вітром і зникає вдалині.
Тепер була черга тітки Широчині обертати парасольку над її головою. Капітан, який відійшов пляжем трохи вперед, покликав їх до себе. Дочекавшись їхнього приходу, він вказав у напрямку моря:
— Погляньте, онде Могильний острів.
Перше, що побачила принцеса, поглянувши в той бік, був не сам острів, а велет, який стояв посеред нього. Ймовірно, це й був принц Глибока вода. Він височів посеред острова, немов окрема гора: забронзовіла на сонці шкіра; могутні м’язи, схожі на складки гірської породи; пасма волосся, які колихалися на вітру, немов дерева на гірських вершинах. Глибока вода був дещо схожий на брата — Крижаного піска, але мав сильніший і не такий похмурий вигляд. Вираз його обличчя та очей радше відображав відкритість навколишнього моря. Сонце ще не зійшло повністю, але голову велета вже обрамляло яскраве золотаве сяйво, немов живий вогонь. Він прикрив гігантською долонею очі, щоб роздивитися щось на віддалі, й принцесі на якусь мить здалося, що їхні погляди зустрілися. Тож вона підстрибнула й закричала щосили:
— Старший братику Глибока вода! Я Росинка! Я твоя молодша сестра Росинка!!! Ми тут!!!
Велет ніяк не відреагував на її дії. Він поводив поглядом туди-сюди, прибрав руку й задумливо похитав головою, після чого відвернувся в інший бік.
— Як це він нас не помітив?! — із тривогою спитала принцеса.
— Та хто ж помітить трьох крихітних мурах із такої відстані, — відповів капітан, а потім повернувся до тітки Широчінь. — Я ж казав, що принц Глибока вода — справжній велет! Побачили на власні очі?
— Але він справді був звичайною дитиною, коли я тримала його на руках! Як йому вдалося витягнутися аж настільки? Однак це щастя — ніхто йому не завадить покарати цих лиходіїв і знищити портрет принцеси!
— Але ми ще не знаємо, чи зможемо розповісти йому про те, що сталося, — похитав головою капітан.
— Ми мусимо потрапити на Могильний острів! Їдьмо негайно! — крикнула принцеса, хапаючи капітана за руку.
— Нам не вдасться. За всі ці роки нікому не вдалося дістатися острова чи повернутися з нього.
— Невже ніяк цьому не зарадити? — спитала принцеса, й її очі наповнилися слізьми. — Ми ж їхали сюди саме для того, щоб знайти його. Ти мусиш щось придумати!
Дивлячись, як горює й побивається принцеса, Довге вітрило спробував її заспокоїти:
— Я справді нічого не можу вдіяти. Приїзд сюди — в будь-якому випадку правильне рішення, бо ви не могли більше лишатися в палаці, оскільки вам загрожувала смерть. Я від самого початку розумів, що нам не дістатися Могильного острова. Можливо… нам вдасться передати йому звістку з поштовим голубом.
— Чудова ідея! То пошукаймо поштових голубів в окрузі.
— Але ж користі з того мало: навіть якщо він отримає звістку, то все одно не зможе перетнути протоку. Хоч він і велет, але рибам-ненажерам до того байдуже: вони так само розірвуть його на шматки, щойно він опиниться в морі… Пропоную спочатку поснідати, перш ніж вирішувати, що робити. Сьогодні готую я.
— О ні, мої ночви! — закричала тітка Широчінь. Сьогодні був високий приплив, і хвилі, що накочували на берег, підхопили дерев’яні ночви, в яких минулої ночі принцеса вмивала обличчя, й віднесли в море. Ночви, перевернувшись догори дном, уже відпливли далеко від берега, й мильна вода, що зосталася в них, залишала білосніжні мильні бульбашки на поверхні моря. Кілька риб-ненажер уже кинулися до ночов, розрізаючи хвилі своїми чорними плавниками, немов лезами гостро наточених ножів. За мить дерев’яна посудина мала перетворитися в їхніх зубах на скалки.
Але сталося неймовірне: риби-ненажери не допливли до ночов. Натомість вони, щойно потрапивши до ділянки, якою розповзлася мильна піна, немов розучилися плавати й безсило піднялися на поверхню. Лютий норов поступився місцем млявості. Кілька рибин повільно махали хвостами, але не для того, щоб відплисти, а демонструючи таким чином стан повного розслаблення. Інші переверталися білим черевцем догори.
Усі троє деякий час здивовано витріщалися на риб. Потім принцеса порушила мовчанку:
— Я розумію, що з ними коїться. Скупавшись у піні, вони відчули таке розслаблення, ніби в них не лишилося кісток. Їм просто ліньки рухатися.
— Мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая — просто чудодійне. Шкода, що його залишилося лише два бруски, — сказала тітка Широчінь.
— Це мило навіть у самому Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї — надзвичайно дорогоцінна річ, — сказав капітан Довге вітрило. — Ви знаєте, як його виготовляють? У Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї росте чарівний ліс, де ростуть височенні тисячолітні магічні бульбочкові дерева. Зазвичай ці дерева нічим не відрізняються від інших, але коли здіймається сильний вітер, із них починають видуватися мильні бульбашки. І що сильніший вітер, то більше бульбашок видувається. От саме з них і виробляють чарівне мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Але збирати ці бульбашки — надзвичайно складна справа, оскільки вони розносяться зі швидкістю вітру. До того ж вони повністю прозорі, й їх важко помітити. Бульбашки стають добре видимими, лише якщо ловець рухається з їхньою швидкістю, тобто він має перебувати в стані спокою відносно них. Тільки найпрудкіші коні, яких на весь Хе’ерсіньґеньмосикеньлай набереться з десяток, можуть наздогнати бульбашки, що розносяться вітром. Коли вітер починає їх видувати з чарівних бульбочкових дерев, миловари сідають на цих швидких коней і мчать за вітром, ловлячи їх спеціальною марлею. Бульбашки бувають різного розміру — великі й малі, — але навіть найбільша з них, потрапляючи до марлі, лускається на безліч менших, аж до невидимих оку. Аби зварити один брусочок мила, потрібно зібрати сотні тисяч, а подекуди й мільйони бульбашок. Але щойно чарівний брусок доторкається до води, кожна зловлена бульбашка вибухає мільйоном нових. Саме тому виділяється така кількість піни. Бульбашки з чарівних дерев взагалі не мають ваги, тож справжнє чисте мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая теж невагоме. Це найлегша річ у світі, проте надзвичайно дорогоцінна. Бруски, які забрала тітка Широчінь, можливо, були подарунком посольства з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая на коронацію її батька. А пізніше…