Довге вітрило раптом обірвав розповідь і задумливо подивився на море, де посеред білої мильної піни кілька зледащілих риб-ненажер продовжували спокійно погойдуватися біля неушкоджених ночов.
— Здається, я зметикував, як можна дістатися до Могильного острова! — сказав Довге вітрило, вказуючи на ночви. — Хіба це не схоже на крихітний човен?
— Навіть і думай про це! — скрикнула тітка Широчінь. — Це завеликий ризик для принцеси!
— Зрозуміло, що принцеса нікуди не поїде, — відповів капітан, відводячи погляд від моря. З виразу його очей принцеса зрозуміла, що він уже все для себе вирішив.
— Якщо ти попливеш сам, то як тобі вдасться змусити принца Глибока вода повірити твоїм словам? — запитала принцеса з розчервонілими від збудження щоками. — Я теж мушу їхати!
— Але навіть якщо ви потрапите на острів, яким чином зможете довести, що ви та, за кого себе видаєте? — запитав капітан, роздивляючись принцесу в одязі селянки.
Тітка Широчінь лише промовчала, бо добре знала, що існує спосіб це підтвердити.
— Ми з братом можемо довести кревність, порівнявши нашу кров, — відповіла принцеса.
— І мови не може бути про те, щоб принцеса туди їхала! Це занадто небезпечно! — знову проголосила тітка Широчінь, але вже не таким безапеляційним тоном.
— Ви гадаєте, що лишатися тут безпечніше? — запитала принцеса, вказуючи на чорну парасольку, яку безустанку крутила в руках тітка Широчінь. — Ми привертаємо забагато непотрібної уваги. Принц Крижаний пісок скоро дізнається про нашу втечу, й навіть якщо я до того часу не перетворюся на картину, то мене спіймають королівські гвардійці. Значно безпечніше плисти на Могильний острів.
Обміркувавши всі варіанти, вони вирішили ризикнути.
Капітан відшукав найменший човен на пляжі й впряг коней, щоб перетягнути його до води, де хвилі могли лизати днище. Знайти ціле вітрило не вдалося, але капітан відшукав пару протрухлих весел. Першими в човен сіли принцеса з тіткою, яка, не зупиняючись, крутила парасольку в неї над головою. Далі капітан наштрикнув на свій меч брусок мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й простягнув зброю принцесі.
— Щойно човен опиниться на відкритій воді — одразу опускайте мило, — наказав він їй.
Потім із усіх сил почав штовхати човен у море й, коли вода дійшла до пояса, застрибнув всередину. Налягши на весла, капітан спрямував човен із трьома людьми до Могильного острова.
Миттєво навколо човна з’явилися чорні плавники риб-ненажер і почали наближатися, оточуючи його зусібіч. Принцеса, яка сиділа на кормі, опустила меч із нанизаним на нього бруском мила в морську воду. Яскраво виблискуючи абсолютною білизною у світлі ранкового сонця, піниста маса швидко росла в об’ємі, аж поки не досягла людського зросту й не почала опадати в кільватерному сліді човна, розтікаючись білою масою поверхнею моря. Коли риби-ненажери запливали в спінені води, то починали безсило дрейфувати, ніби насолоджуючись незрівнянним відчуттям комфорту від лежання на білосніжній плюшевій ковдрі. Уперше принцеса мала змогу роздивитися рибу-ненажеру зблизька: окрім живота, все її тіло було чорного кольору, що надавало рибі схожості з якоюсь машиною, виготовленою зі сталі. Але, потрапляючи до спінених вод, ці вбивці ставали лінивими й слухняними.
Човен плив уперед спокійною гладінню моря, тягнучи за кормою довгу пінну стежку, схожу на валку хмаринок, які впали з неба. Незліченні зграї риб-ненажер спливали звідусіль, аби зануритися в піну, нагадуючи прочан, які йдуть на паломництво до річки з хмар. Інколи кілька риб запливали з носа човна й починали прогризати дно та навіть хапали весла, якими гріб капітан, але їхню увагу швидко перехоплювали спінені води, тож вони не встигали завдати непоправної шкоди. Споглядаючи білу спінену річку за кормою й зазвичай шалених риб-ненажер, які тепер здавалися сп’янілими від розслабленості, принцеса не могла не пригадати проповідей священників про те, який вигляд мають Небеса.
Узбережжя поступово віддалялося, й човен із кожною миттю наближався до Могильного острова.
Тітка Широчінь раптом скрикнула:
— Гляньте-но! Здається, принц Глибока вода зменшується в розмірах!
Принцеса озирнулася й пересвідчилися, що тітка має рацію. Принц на острові ще залишався велетом, але, вочевидь, вже мав менші розміри, ніж тоді, коли вони бачили його з берега. Він усе ще дивився кудись у протилежному від них напрямку.
Принцеса знову поглянула на Довге вітрило, який продовжував упевнено веслувати. Він неначе додав у міці: потужні м’язи на руках випиналися, примушуючи два довгих весла перетворюватися на величезні крила, які плавно несли човен уперед. Капітан був як справдешній моряк; навіть здавалося, що його рухи стали впевненішими, ніж на суші.
— Принц нарешті вгледів нас! — знову закричала тітка Широчінь. Стоячи на Могильному острові, принц Глибока вода нарешті звернув на них увагу — він широко розплющив очі від здивування й однією рукою вказував у їхньому напрямку, ворушачи при цьому губами, ніби промовляючи щось. Його здивування легко було зрозуміти: в цьому морі смерті не було нічого, за винятком їхнього маленького човна, який залишав за кормою пінний струмінь, що, віддаляючись, тільки збільшувався в розмірах. З висоти його зросту здавалося, що поверхнею моря летить комета, тягнучи за собою білий хвіст.
Незабаром вони зрозуміли, що принц кричить не до них. Біля його ніг стояли кілька людей нормального зросту. З такої відстані вони здавалися ліліпутами, а побачити їхні обличчя було марно сподіватися. Але вони точно дивилися в напрямку човна, а дехто навіть махав руками.
Спочатку Могильний острів не був заселений. Двадцять років тому, коли принц вирушив на риболовлю, його супроводжували дядько-опікун, королівський наставник, кілька охоронців і слуг. І щойно вони висадилися на острові, в морі з’явилися зграї риб-ненажер, позбавивши їх можливості повернутися додому.
Принцеса із супутниками знову відзначили, що принц стає дедалі меншим у розмірах — і що ближче вони підпливали, то меншим він здавався.
Човен був уже недалеко від острова, тож і людей звичайного зросту можна було добре роздивитися. Їх було восьмеро, й більшість із них, в тому числі й принц, були вдягнені в грубу полотняну одіж. Лише двоє ще носили старі та обтріпані палацові шати. Більшість мали при собі мечі. Вони кинулися на пляж, заливши принца там, де він стояв. Тепер принц був лише вдвічі вищим за інших людей і вже не мав вигляду велета.
Капітан наліг на весла, й човен полетів уперед, до берега. Прибій, немов гігантська рука, підхопив суденце й кинув його на пісок — дно завібрувало від зіткнення з берегом, і принцеса ледь не беркицьнулася у воду. Люди, які висипали на пляж, дивилися на човен, однак заходити у воду вагалися, вочевидь, побоюючись риб-ненажер. Зрештою, четверо сміливців забігли в море, щоб притримати човен і допомогти принцесі вибратися з нього.