— Обережно, принцеса має перебувати під парасолькою постійно! — крикнула тітка Широчінь, сходячи на берег, але вправно тримаючи парасольку над принцесою. Дотепер вона повністю опанувала майстерність безперестанно обертати парасольку навіть однією рукою.
Зустрічаючі не приховували свого здивування. Вони переводили погляди з чорної парасольки на поверхню моря, якою проплив човен: білосніжна піна мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й чорні тушки риб-ненажер утворювали строкату доріжку, яка з’єднувала Могильний острів із узбережжям Королівства.
Принц Глибока вода зробив крок уперед. Тепер він здавався звичайного зросту, навіть був нижчим за двох своїх поплічників. Він лагідно усміхнувся новоприбулим, як зазвичай усміхається гостинний рибалка гостям. Але принцеса легко впізнала на його обличчі риси батька, тож зі сльозами на очах радісно мовила:
— Брате мій, я твоя сестра Росинка.
— Ти таки схожа на мою молодшу сестру, — промовив принц із усмішкою, простягаючи до неї руки. Але дехто з поплічників заступив йому дорогу, відрізаючи трьох новоприбулих від принца. Вони навіть вийняли з піхов мечі, підозріло зиркаючи на капітана Довге вітрило. Останній не звертав на них уваги, але підняв меч, пожбурений принцесою, щоб поглянути, скільки чарівного мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая залишилося. Аби зайве не нервувати охорону принца, він ухопив меч прямо за вістря — на його подив, на дорогу до острова було витрачено лише третину бруска.
— Ви мусите підтвердити особу принцеси, — промовив старигань у старому, хоч і добре залатаному церемоніальному вбранні. Обвітрене обличчя несло відбиток довгих років поневірянь, але було обрамлене гарно доглянутою бородою. Вочевидь, протягом усіх років ізоляції на острові він із усіх сил намагався підтримувати гідний для королівського чиновника зовнішній вигляд.
— Хіба ви мене не впізнаєте? — запитала тітка Широчінь. — Ти — дядько-опікун Темрявий ліс, а ти — королівський наставник Широке поле.
Обидва старці закивали головами, а наставник Широке поле відповів:
— Тітко Широчінь, ви вельми зістарилися.
— Як і ви, — зазначила тітка Широчінь, змахуючи сльози рукою, вільною від парасольки.
Дядька-опікуна Темрявий ліс не розчулили привітання, й він із тим самим серйозним виразом обличчя відповів:
— Ми понад двадцять років не отримували звісток про події в Королівстві, тому мусимо пересвідчитися в істинності твердження про родинні зв’язки. — Він повернувся до принцеси: — Ви готові пройти випробування крові?
Принцеса кивнула.
— Мені здається, це зайве. Вона є моєю сестрою, — сказав принц.
— Ваша високосте, ми маємо це зробити, — заперечив Темрявий ліс.
Принесли два невеличкі кинджали, які вручили дядьку-опікуну й королівському наставнику. На відміну від іржавих мечів, якими були озброєні принцеві поплічники, ці кинджали блищали, немов нові. Принцеса простягнула руку, й дядько-опікун обережно надрізав її довгий, ніжний білосніжний вказівний палець, підхопивши краплину крові кінчиком леза. Королівський наставник зробив те саме з пальцем принца. Дядько-опікун прийняв ніж із рук наставника та обережно перемішав дві краплі крові лезами кинджалів — кров одразу змінила колір на чисто синій.
— Це принцеса Росинка, — урочисто повідомив принцу дядько-опікун, а потім разом із королівським наставником глибоко вклонився принцесі. Решта принцевих поплічників опустилися на одне коліно, а піднявшись, відійшли вбік, даючи можливість брату з сестрою обійнятися.
— Останній раз я обіймав тебе, коли ти була дитиною, десь такою заввишки, — сказав принц, показуючи рукою недалеко від землі.
Принцеса плачучи повідала принцу про останні події в Королівстві без оповідок. Принц мовчки слухав розповідь, тримаючи її за руку. Він зберігав спокійний вираз на своєму обвітреному багатьма роками поневірянь обличчі, яке все ще виглядало молодим і свіжим.
Усі зібралися довкола принца та принцеси й мовчки слухали її розповідь. Лише капітан Довге вітрило займався бозна чим: він дременув пляжем подалі від людей, але лише для того, щоб звідти подивитися на принца. Потім так само швидко прибіг назад, проте знову чкурнув. Так він бігав туди-сюди, аж поки тітка Широчінь не відвела його вбік.
— Я тобі казала, що принц Глибока вода — ніякий не велет, — прошепотіла тітка капітану, вказуючи на принца.
— Він одночасно і велет, і ні, — так само пошепки відповів капітан. — Коли ми дивимося на когось іншого, то чим далі від нього перебуваємо, то меншою ця людина нам здається, еге ж? Але з принцом інша історія: він нам здається однаковим, з якої відстані ми на нього не глянули б. Тож якщо ми дивимося на нього зблизька, то він нам видається нормальною людиною. Але якщо дивитимемося на нього здалеку, то його звичний зріст справляє враження, що він справжній велет.
Тітка Широчінь згідно кивнула:
— Я теж це помітила.
Коли принцеса закінчила свою розповідь, принц Глибока вода просто сказав:
— Повертаємося.
Вони посідали в два човни: принц приєднався до почту принцеси в маленькому, а восьмеро його поплічників сіли у великий, той, на якому вони припливли на Могильний острів двадцять років тому. Корпус човна трохи протікав, але на ньому ще можна було безпечно проплисти коротку відстань до узбережжя Королівства. Пінний слід від часу мандрівки принцеси дещо порідшав, але незліченна кількість риб-ненажер усе ще лежала на поверхні, ледь ворушачи плавцями. Час від часу в котрийсь із човнів чи весло вдарялася одна з рибин, але після цього лише кілька разів поверталася на воді, знову нерухоміючи. Пошарпане вітрило більшого човна могло ловити вітер, тож він швидко вирвався вперед, пробиваючи у скупченні риб-ненажер шлях для меншого суденця.
— Мені здається, що вам для страховки ліпше було б постійно тримати мило зануреним у воді, — пробелькотіла тітка Широчінь, заціпеніло дивлячись на риб-ненажер довкола човна. — Що ми робитимемо, коли вони попрокидаються?
— Вони й не засинали, — відповіла принцеса. — Їм просто наразі настільки комфортно, що нема сенсу ворушитись. Залишилося лише півтора бруска мила, і я не хочу витрачати його даремно. Я більше не прийматиму ванну з ним.
Цієї миті хтось на великому човні закричав:
— Королівські гвардійці!
Вершники висипали на узбережжя Королівства, затопивши весь пляж, немов хвилі чорного припливу. Їхні обладунки й мечі виблискували на сонці.
— Пливемо далі, — наказав принц Глибока вода.
— Вони тут, щоб убити нас, — мовила збіліла принцеса.
— Не бійся, все буде гаразд, — принц заспокійливо поплескав її по руці.
Принцеса Росинка глянула на брата, остаточно переконавшись, що він значно гідніший посісти батьків трон, ніж вона.
Вітер був попутним, тож, незважаючи на загату з риб-ненажер, човни швидко дісталися узбережжя Королівства. Коли судна майже одночасно досягли берега, їх щільною стіною оточили кінні гвардійці. Принцеса й тітка Широчінь тремтіли від страху, але досвідчений капітан палацової варти Довге вітрило навпаки — дещо розслабився: гвардійці не оголювали мечів, а списи тримали строго вертикально. Але ще важливішим було те, що він роздивився в очах воїнів, схованих за важкими заборолами: вони з благоговінням та острахом вдивлялися в пінну ріку на морі, де плавали риби-ненажери. Офіцер зіскочив з коня й підбіг до човнів, які щойно торкнулися берега. Принцеві поплічники вистрибнули з судна, й дядько-опікун разом із королівським наставником і кількома охоронцями оголили мечі, відтіснивши принца з принцесою від офіцера.
— Перед вами принц Глибока вода та принцеса Росинка! Преклоніть коліно! — крикнув до офіцера дядько-опікун Темрявий ліс, замахнувшись мечем.
Офіцер опустився на коліно й схилив голову:
— Ми це знаємо, але нам наказано вбити принцесу.
— Принцеса Росинка — законна спадкоємиця престолу! А Крижаний пісок — бунтівник і заколотник, який убив Короля! Як ви можете підкорятися його наказам?!
— Нам це відомо, тому ми й не поспішаємо виконувати його наказ. Але принца Крижаний пісок учора помазали на царювання, тож ми тепер розгублені й не знаємо, чиї накази маємо виконувати.