Я цьомкнув в щічку ще й Лєну, хутенько збіг сходами на діл і гукнув:
– Гей, браття-опришки, сідлаймо-но коней!
Ізьо зі стрийком вийшли, сповнені обурення і праведного гніву, гучно траснувши за собою дверми. Їх аж трусило зі злості.
– Ну, ти чув? – Ізьо до мене. – Він мене антисемітом обізвав! Шкура комуняцька! Приїхало з якої-небудь Клязьми і буде тут пана корчити.
– Але я йому всьо сказав! – потирав руки стрийко. – Я йому всьо сказав!
– Бандєравци! – летіло нам у спину, коли ми виходили на подвір'я. Я озирнувся, нагорі у вікні стояла Олена і посилала повітряний цілунок. Знаючи, що за нами стежать, я не відповів.
В авті мені нарешті вдалося почути, з чого те все почалося. Отже, вони мирно собі бесідували, коли якогось дідька не потягнуло стрийка зацитувати Шевченка: «І чужого научайтесь, Й свого не цурайтесь». А було це сказано до розмови про науку, що от їхня доня так тяжко вчиться, що світа Божого не бачить. Реакція тітки була миттєва: «Нє смєйтє в нашем домє упамінать етава антісєміта!» Коли ж стрийко й Ізьо спробували заперечити, а стрийко додав жару ще кількома цитатами, то свою сестру підтримав і директор. Так слово по слові градус піднімався усе вище, аж ртуть закипіла і вибухнула скандалом.
– Ну, а ти що? – штурхнув мене під лікоть стрийко. – Ти там як?
– Та я все зі свого боку зробив як книжка пише. Ми цілувалися, і їй це сподобалося, – збрехав я. – Взяла мою адресу, обіцяла провідати.
– Ну, то люкс, – втішився Ізьо. – Не все ще пропало.
– О-ой, – похитав головою Ізьо, – я так не думаю. А крім того той комуняка, так виглядає, до Америки не збирається. Молов нам довго й нудно про свої трудові звершення, про те, як його партія цінує і що скоро піде на підвищення у міністерство. Тобто збирається переїжджати разом із дочкою до Києва. Розумієш? Допитувався, чим ти займаєшся, і що він може там на якусь добру роботу влаштувати.
– Добра робота! Уявляю собі, – зітхнув я.
– Казав, що в міністерській канцелярії завжди треба грамотних людей. Ну, але потім... потім відбулося виверження Етни...
– Мусимо то все собі поскладати в голові, – сказав Ізьо. – Пропоную повечеряти в ресторані.
– Чудова ідея, – погодився стрийко.
Залишивши авто в центрі, ми завалили «Під Лева». За коньяком Ізьо і стрийко продовжили вирішувати мою долю.
– Тут треба поставити питання чітко і недвозначно, – сказав Ізьо. – Що у нас в пріоритеті: женячка чи Америка. Якщо женячка, то проблем не бачу. Якщо Америка, то треба шукати. І я тут теж можу допомогти. У мене широкі зв’язки, багато друзів.
– Америка – в ідеалі, – сказав стрийко. – Він пише ґеніальні твори, а не має змоги друкуватися. Він тут задихнеться. Йому треба на свіжий люфт. Як не Америка, то бодай Німеччина. Мюнхен. Вільний український університет. Там я бачу свого коханого небожа.
– За що і вип'єм, – погодився Ізьо. – А поки що даси мені свою трудову, я тебе оформлю фіктивно на завод. А то ще заметуть за тунеядство.
– Ким?
– Що – ким?
– Ким оформиш?
– А ким іще, як не слюсарем чи малярем третього розряду? Чи ти відразу хочеш – начальником цеху?
– Та добре, слюсарем, то й слюсарем. Недарма ж я філологію закінчив.
– О, то ти ще й носом крутиш? Але на заводах посади літпрацівника нема. Так що терпи і сопи.
За кілька днів Ізьо і справді викликав мене до Франика, щоби познайомити з дівчиною-єврейкою, аби я міг виїхати на Захід, бо її родина власне лаштується. Отже, залишається тільки закохати її в себе, інакше доведеться заплатити п’ять тисяч баксів, яких у мене не було, але Ізьо великодушно обіцяв позичити. Я сказав, що мені вже перехотілося до Америки. Добре розміркувавши, я вирішив, що, обійнявши таку шановану в совєтському суспільстві посаду, як посада слюсаря, я можу спокійно собі байдикувати і займатися улюбленими справами, бо в Америці все ж доведеться гарувати. Ніхто мені там стипендії не виділить. Та й ніхто мене там не чекає, бо й не знає про мене. Чого рипатися?
23.04.2017
Додаток
Юрій Андрухович. Піснь про пана Базя
Всемогутній Базю, боже інформації!
Всі ми підлягаємо таємній реєстрації:
біле непороччя квітів конфірмації,
наші струси, пристрасті, стреси і прострації.
Всемогутній Пане! Мерехтиш зорею!
Віруємо в чудо ми матримонійне –
як здобути щастя, а не гонорею,
і гніздечко звити тепле й гармонійне.
Рефрен:
Молимось на Тебе,
мліємо від Тебе,
сльози осушаєш наші, мов атрамент!