Після обіду музика заревіла й почалися танці та скоки. Молодиків, через те що вибули в полки, було тут мало, а хто й був, так не вміли танцювати, а особливо кондратанців, котрі затіяли баришні, що навчалися в пансіонах і тому могли витанцьовувати їх неомильно. Що танцюристів, як сказав я, бракувало, то баришні танцювали між собою. Тут знову вийшов незручний пасаж: таких, що вміли скакати в кондратанцях, було небагато, то інші сиділи без усякого діла й крутили пальчиками. Коли ж танцюристи перетанцювали все, що вони вміли, то, нема чого робити, взялися за горлиці, метелиці, санжарівки та інші давні веселі, жваві танці, на які глядячи, тільки душа стрибала й дух крутився разом з танцюристами. До того танець усіх підніс, що багато хто, спочатку нежонаті, котрі засиділися в парубоцтві, далі статечні жонаті, а потім і самі панії кинулися туди ж, до гурту, крутитися, стрибати, скакати, що називається, до нестями.
Порушилися були наші веселощі розумними винаходами брата Петруся. Раптом, серед скоків, пролунав гучний звук рогів, в які брат наказав сурмити внизу. Та декотрі з гостей, приятелів його, що були тут, пішли до нього й переконали Петруся замовкнути — що він і зробив, на велике задоволення всіх. Добре, що вгамувати роги цього разу не коштувало мені нічого. Якби не приятелі його, то я мусив би йти до Петруся й купити в нього тишу.
Веселилися в нас аж до вечері, а коли стали накривати стіл, то всі посідали грати у «фанти». Ся гра теж — наче ті королі, як ото бувало на колишніх бенкетах, тільки вже з варіяціями. Ох, болить мені! серце й інше, — такі двозначності захоплювали нас дуже. Молодь не сумувала, цілувалася між собою пресправно, все йшло за давнім звичаєм, коли зненацька вдарила віщова гармата — і всі кинулися до вікон. То готувалися до «фейварку». Як же обійтися балу без такої потіхи? Зайнялися ракетки й полетіли вгору. Шипіння, тріскотнява, бахкання, а в кімнатах крик, вереск полохливих із прекрасної статі робили з того прекрасну гармонію. Самих тільки ракет пущено з п'ятдесят; потім усякі колеса, вертушки, бураки та іншої такої потіхи штук до двадцяти. Потім раптом запалав вогонь і з'явився «шлейф» мій та Онисії Іванівни, майстерно сплетений і весь у яскравому полум'ї!.. Всі від захвату заплескали в долоні, що мені нагадало санкт-петербурзький театр та маленьких тамтешніх акторниць… Музика вдарила «Многая літа», а гармата бухала ясу, і нас усі поздоровляли. Після того всіх запрошено до вечері.
Лучче б ся вечеря щезла перше, ніж її приготували! Уявіть, замість гарячої страви, подають гостям чайні чашки… Я думав, се чай, кофе, пунш або щось таке подібне, а тому охопив мене великий сором! Та виявилося, що се, за новою модою, той же суп подавали в чайних чашках!.. Я дав кухмістрові повну волю дуріти за модою і, не втручаючись, дивився, як, замість належних страв, подавали якісь вінегрети, зроблені з того й з сього, а найбільше з казна-чого: пиріжки, печення — і, чорт би його все забрав, не знати що! Я тільки стискав руки, сидячи осторонь, і стиха примовляв: «Матінко!.. О матінко!..»
Другого дня — терпець мені урвався! Виписаного кухмістра — втришия, наказав куховаркам своїм наварити обід по-стародавньому, і гості поїли в мене все пресправно й роз'їхалися, дякуючи з усією щирістю, без найменшої алегорики.
А коли ми зосталися з моєю Онисією Іванівною, от запанувала над нами нудьга! Уявіть собі, нас двоє тільки; а що говорити нам нема про що, то й сидимо по кутках, і мовчимо, а ще ж і місяця не минуло, як ми з нею побралися. Вона вже в розмовах із знайомими перестала мене називати ґречно, а надавала мені тільки одного займенника: він. Як се вам подобається! Та я, щоб змусити її схаменутися й удержатися вживати навіть в очі «ти», я з політики завсіди називав її делікатно: «ви». Та ніщо не пособляло. Вона не відповідала навіть на мої запитання.
Не знаю, що б з такого солодкого життя нашого вийшло, якби не зайшла зміна. Вже ми доживали медовий місяць нашого щасливого подружнього життя, і я, буваючи то в полі, то на току, повертався додому в такому настрої, як колись підходив з невивченим стихом до пана Тимофтія Книшевського. Коли се відвідали нас, один за одним, ті молодики, на котрих обпиралася Онисія Іванівна, коли їй ставало млосно на нашому весільному балі. І що ж? Як водою змило. Онисія Іванівна стала веселенька, губоньки стулює в усмішечку, часто йде до себе, щоб змінити на шиї та грудях хусточки, й усе коло дзеркала фігуриться. Навіть зо мною зробилася ласкава; не вживала грубіянського займенника: ти або він, а завсіди з прикраскою ніжності й, на додачу, ще й вигуки, наприклад: «Ах, друже мій!.. ох, він мені миліший над усе на світі!..» Признаюся, слабкий у мене темперамент! Я, вислухуючи все те, танув від захвату і вважав себе за найщасливішого поміж смертних. Скажіть, будь ласка, чи багато ж чоловікові треба? Захоплений ожилим щастям, я не виходив із вітальні, упадав коло жінки і, вважаючи, що ота похмурість виникала в неї від її стану… радів, що до вподоби припали їй гості і вона ввійшла у звичайне почуття; а тому, маючи до них вдячність за те, що приїхали, я безперестанку розважав їх то цікавим оповіданням про життя моє в столиці Санкт-Петербурзі, про акторників і танцівниць, то водив їх на тік або ще чимось таким звеселяв їх. Коли раптом жінка моя, не кидаючи займенників та вигуків, вдалася до прийменників-приключок: «Ах, друже мій! Ти сьогодні не був на полі! Ох, дивись, купідончику, не пошкодь здоров'я собі! Поїдь прогуляйся годиночки три… Ох, ви не знаєте, — се вона казала у множині до гостей, — ви не знаєте, який він мені дорогий! Його здоров'я тільки мене й оживляє. Поїдь же, мій тюхтієчку!» Се вже до мене стосувалося. А чому я був тюхтієчок, я і по сей день не знаю! Чи не скорочене воно Трохим? Може.