Що вам далі оповідати? Відколи з'явилася в нас у домі ся клята істерика, котру я називав і «химерикою», бо вона ні з чого, а так собі, мало що не завсіди, коли я наближався, нападала на Онисію Іванівну; називав я її й «поручеською хворобою», бо Онисія Іванівна буде здорова сама і навіть зо мною, і говорить, і розпитує про щось, та, тільки наскочили поручики, моя жінка й зацмокає, і бух! Додолу чи куди попадя! Так ось, відколи з'явилася ся модна хвороба, життя моє змінилося зовсім. Для своєї дружини я став зовсім чужий і навіть ненависний!.. Як тільки поручики в дім — я з дому й скитаюся сам. У село поїду — нудьга, і господарство набридло; а в місті — купивши будинок, ми, з волі жінки, оселилися назавсіди — сиджу, не виходячи, в своїй кімнаті, щоб не спричинитися до жінчиної істерики.
А тут, хтозна й відкіля, діти, як із мішка, посипалися. Сам не знаю, де вже вони бралися! На дозвіллі якось налічив наявних, просто біда! Миронко, Єгорко, Хомко, Трохимко, Павинька, Настенька, Мартонька й Феничка — прошу, будь ласка! Таки поставила на своє Онисія Іванівна! Виконала намір, загаданий ще до одруження, і я таки не переспорив її.
Воно, здавалось би, й нічого. Діти як діти, — не на вулицю ж їх викидати. Я хотів був, щоб вони всі дома росли… так куди там! Як так можна! «Коли отакі бовдури будуть коло мене крутитися, то мене всі вважатимуть за сорокалітню бабу… Не хочу їх бачити! А як не те, то ах, ох, ги-ги-ги!» — і заістеричила! Треба знати, що й поручики давно вже пішли в похід, а ся химерика так і зосталася в неї. Весела, сумна, заговорили, замовкли… а вона, бух! і зомліла. Отак, без нічого мліла, і — ох! — і тепер у неї такий темперамент. Навіть і старою ставши, істерничає.
Нічого не вдієш! Треба було поважати бажання хворої жінки; не дати ж істериці задавити її. Розвіз я синів по різних училищах. А скільки було клопоту, як віддавав їх! Дай свідоцтва про законне їхнє народження, про звання, і все, все те повинен я був дістати — і таки віддав синів.
Чи натішився ж я, думаєте ви, радощами сімейного життя? Аж ніякі мої гульвіси, геть усі, — не знаю тільки, в кого вони вдалися, — всі кинулися в глибину наук. Додому неохоче їздили, все над книжками; зате як висмоктані!
І науки скінчивши, не дійшли розуму. «Пустіть нас відзначатися на полі честі або вмерти за вітчизну». Тьху на вас, шибайголови! По кілька годин бився над кожним і поясняв їм мораль, що людина повинна любити життя й зберігати його, і се й те їм казав. Докладно оповідав їм, що я витерпів на військовій службі в походах з роти до полковника… Ніщо не помогло! Пішли. Щоправда, нахапали чинів, усі їх шанують… Та все те суєта суєт.
А як вони поженилися! Ото вже так! Справжні чужоземки — жінки їхні! Слова не скажуть без фор-б'є. І дітей своїх туди ж. Дитя, мовляв, не повинно чути руського слова. Ах ви, мамзелі, мамзелі! Відняти б у вас дітей; ви ж бо їх недостойні мати. Побачимо далі.
Чи вірите? Батька-матір, від бога даних їм родителів, що їх бог велить шанувати й поважати, вони, замість ніжного прозивного, «батеньку, матінко»; інакше й не кличуть, як «папаша, мамаша»! І справді «кличуть» — як ото собак на окличку гукають. Хто їх збагне? На критику їм я свого старого пуделя прозвав «папаша», і що ж? — сі щенята, себто онуки мої, не соромляться горлати: «Папаша, папаша»! Дурний батько, — між нами хай буде сказано, — і відгукнеться: «Чого тобі, мовляв, треба, Тиню?» (І се, візьміть на увагу, се християнське ім'я Тимофій, а по-їхньому, чорти їх батька знають по-якому — Тиня!) А сопляк і заливається сміхом: «Я, мовляв, не тебе, а пуделя!» І папаша-батько регоче слідом за дурнем!.. І мамаші та ж сама шана буває; в очі сміються! Як на мене, то коли допустити, що моє породження каже мені в очі «ти», так дуже легко буде почути від нього: «Ти, папаша, дурень! ти, мамаша, дурна!» І не сердіться, найніжніші папаші й мамаші! Вимагав я, правда, як голова роду, щоб та малеча з пелюшок привчалася поважати батьків; так куди там! «Фе! Се по-руськи; верне». А треба знати, що й се їхнє «фе!» є дуже подібне до моєї матінки «тьху!» Та підіть поговоріть з ними: все змінили!
При дітях інспекторів, як ото при нас був доміне Галушкинський, нема, а є гувернери. Воно одно й те ж; тільки ті бували в халатах та киреях, а сі у фраках; ті призначали плату собі річно одиницями карбованців, а сі тисячами; ті боялися своїх господарів, торопіли перед ними й за нещастя мали прогнівити їх, а сі володарюють у домах, Де живуть, і вимагають, щоб виконували їхні забаганки. А користь від них та ж сама: Галушкинські нічого не вчили, не знаючи самі нічого, а викладали саму тільки бурсацьку мову, і гувернери не вчать нічого, бо не знають нічого, а викладають саму французьку мову. Те ж самісіньке: все чужоземний діалект, і користь від обох та ж сама.