Онисія Іванівна моя — незважаючи ні на що, все ж таки «моя» — так вона ось як хитро вчинила, дарма що в Санкт-Петербурзі не була. Їй дуже сумно було бачити синів наших жонатими; а як пішли в них діти, так тут істерика мало не задавила її. «Як се, мовляв, я дозволю, щоб у мене були онуки?.. Невже я допущу, щоб мене мали за стару? Я помру від істерики, коли почую, що мене стануть величати бабусею!»
— Не турбуйтеся, маман! — сказала старша невістка. — Мої діти будуть чудово виховані: вони й слова не будуть знати по-руськи і вас будуть кликати не інакше, як «гран маман»…
— Дурниці! — закричала хитра Онисія Іванівна. — Я не дозволю себе принизити: я сама придумаю пристойну собі назву.
І справді, придумала. Та ще як хитро! Зовсім по-санкт-петербурзькому: «бусенька»! Як воно, га? І не грубіянське воно «баба», а ще ніжніше навіть від самої бабусеньки, бабці тощо. «Бусенька»!.. Поговоріть же з нею: зовсім на новий копил і схоже з теперішньою атмосферою, себто з поняттям про все.
Один тільки я лишився неперехрещений. Дід — та й годі, а хто інакше назве або наважиться мені тикнути, тому я наперед об'явив: прокляну, виключу з роду Халявських і позбавлю спадщини.
— Ото третє тільки й небезпечне, — сказав з критикою «Гого», або Гриць, дванадцятилітній онук мій, щеня, явний фармазон! Ось вам теперішні діти! А які ж з них будуть люди?
З числа гувернерів є один: так отой на сьому зуби з'їв. Я оповідав уже, хто він і яка користь від нього другій невістці. Та його треба послухати, коли він, за чаєм, за пуншем (він інакше не п'є чаю, як тільки додавши до нього), почне говорити, так є що послухати! І слушно, і повчально, і для всіх морально. Наприклад:
— Навіщо, — він казав, і то казав добірним, високим штилем, а я вже переповідатиму по-своєму, — навіщо молодих людей, дітей, пуцьверінків виснажувати навчанням? Навіщо час, даний їм благодійною природою, щоб пізнавати життя й щоб покористуватися всіма втіхами його, переводити на нудьгу, на клопіт, на досаду? Виховавши стільки юнаків, я з досвіду знаю, що всі науки для них, під час навчання, незрозумілі, а в житті даремні, бо незрозумілі замолоду. Дайте юнакові чинити його волю, йти за його бажаннями й не вдержуйте його виконувати те, що хочеться йому. Спізнавши всі втіхи докладно, він пересититься ними, зненавидить їх і буде відходити, наче наївшись донесхочу холодного борщу, що його роблять у руських з їхнього дурного квасу. Розум людський є повновладний господар. Він не любить притиску, принуки; він де в чому вередливий: станете наповнювати його знанням, то він наче й сприймає його, й зберігає, а, дивись, зненацька й викине все дане йому так, що й з свічкою клаптиків не знайдеш. Дайте йому волю; хай спочиває, маніжиться, байдикує; а що він є «розум», то, в разі потреби, він прокидається, береться діяти й творити таке, чого чоловік, котрий учив його того всього, не спроможний створити й за десять літ.
«Правда твоя, мусьє!» — вигукував я тоді внутрішньо, слухаючи його, і тепер кажу: правда! Ну, що з того, що мій розум змалку всіма науками наповнювали і пан Книшевський, і доміне Галушкинський? Мабуть, мій розум тільки прикидався, що все осягнув: і шпарко розбирати слово-титли, й латинські вокабули, й синтаксис, і Піфагорову таблицю множення; та як тільки я змужнів, так мій розум, розкаверзувавшись, усе й викинув з себе. Що ви на се скажете? А як тільки знадобиться щось потрібненьке до мого розуму, то він тут і прокинувся, і діє. Скільки було періодів у моєму житті, коли якби розум у мене не діяв, так чого б тільки я не накоїв сам з собою? І тепер спасибі розумові моєму: от і описав життя моє все з його ласки. Куди б там мені самому одшпарити двісті сторінок? Тут треба полічити все економічно: що мені в тій арифметиці, котрої мій розум і знати не хотів. Ми з ним замкнемося вдвох, наріжемо папірців, розкладаємо, розраховуємо й так правдиво все виведемо, що аж ну!
Ні, гувернер слушно казав. Його метод дуже подобається теперішній молоді.
Ще він казав: «Навіщо служити хоч на будь-якій службі? Чи ж мало в Росії баранів-мужиків? Ну й хай вони несуть свої голови на смерть, хай нишпорять у паперах і мазюкаються в чорнилі. А спадкоємцям багатих маєтків се негоже! Як то можна ставити себе на одну постать з простого роду чоловіком, з нікчемним зубожілим дворянином? Перед ним вищі чини, значні посади. Він не тямить у справах? Хай візьме бідного, що знається на всьому, платить гроші, а сам хай одержує нагороди без усякого клопоту».
Правда, правда, тисячу разів правда твоя, пане мусьє! Ну що вийшло б із мене, якби я й далі служив у війську? Мучився б, знемагав, а все ж не доскочив би вище за господина капрала. А тепер — навіть губернатором можу бути! Статки в мене великі, можу знайти двох-трьох з великим знанням людей, буду їм платити щедро — та й служили б собі предобре. Та поговоріть же з теперішньою молоддю. І слухати не хочуть. Усе б то їм самим служити, а не як прадіди наші… Таки переводиться ні на що світ!