Повернувшись додому, склали ми про своє вчення звіт батенькові; братів похвалили, а мене почубили добряче. Зате матінка наділили мені два маківники: один за те, що батенько поскуб, а другий — за дячківську «палію». До того ж матінка сказали: «Нехай товче, собачий син, як хоче, коли без того не можна, аби тільки січенням не знущався з дитини». Не потішило мене таке матінчине міркування!
Початок навчання не повеселив мене і ще більше посилив відразу до наук. Іноді, не хвалючись скажу, ніби й забажається, бувало, щось вивчити, та що ж? — б'юсь-б'юсь, то-вчу-товчу, не лізе в голову. Так і кину. Брати вже шпарко читали шестопсалміє, а особливо Петрусь — що то за розум був! Увесь псалтир прочитає не запинаючись, і ні в одному слові не зрозумієш його; як торохтій — тр-р-р! А я тоді сидів над складами. Брати закінчували часословець, а я повторював: «зло, тло, мну, зду», та й то не чисто, а додаючи такі слова, котрих не можна було не тільки в Київському букварі, а ні в якій тодішній книзі нашукати… Я про теперішні нічого не кажу: світ міняється, і книжки тепер не знати що!
Нуте, будь ласка. Отож я вчуся погано, а брати лізуть уперед; та пан Книшевський бере плату й за мене, начебто за того, що добряче вчиться. На моє лихо, він був сумлінний і, одержуючи плату, хотів неодмінно навчити мене всього, що сам знав. «Не вотще же мені гроші брати, — «доб'юся» в пана Трохима премудрості». І справді почав її «добиватися». Першого разу, коли він порушив свою умову з матінкою, себто коли поклав мене на ослін… ох! і тепер пам'ятаю, як се боляче!.. я, прийшовши додому, поскаржився матінці, що пан Книшевський не тільки б'є мене щодня, а сьогодні вже й висік. І що ж матінка? Уявили собі, що се я навмисне так кажу при батеньці, чуючи від них, як вони дорікали матінці, що вони упросили пана Книшевського, щоб він попускав їхньому пестунчикові. Так матінка, вислухавши мою скаргу, сказали: «І добре, Трушку, — за битого двох небитих дають». До того ж ще й підморгнули мені, даючи на знак, що вони збагнули мою хитрість. Отака в нас вийшла гра!..
Пан Книшевський, дізнавшись, що я скаржився на нього, став частіше карати. Що ж мені лишалося робити, як тільки мовчати перед матінкою, і кожного разу, коли мене клали на ослін, я в думках примовляв: «Пропали, матінко, ваші п'ять локтів полотна: мене б'ють так, наче й нічого від вас не платиться».
Та чого ж досяг пан Книшевський своїми карами? Таки зовсім нічого. Я в науці ніяк не посувався вперед. Кінець кінцем панові Тимохтію спало на думку, що людині даються різні таланти: буває інколи, що грамоту погано знає, а хапається писати (в сьому пункті світ, видимо, мало змінився). Ставши на сьому, він вирік: «Ану, пане Трохиме! Чи ти не угобзишся в писанні? Несть людини без обдаровання; хто прославиться в одному, хто в другому; ов мудро читає, ов красно пише; один умудряється дзвонити, а другий визначається в пустощах. І навіть питіє горілки вимагає обдаровання: ов від чарки уп'ється і робиться безгласний, а ов і від осьмухи нездоланний перебуває. Отож, пане Трохиме, восприїмемося випробувати твої таланти». Після сього пан Книшевський заметушився зело, щось збираючи, а я гадав, що він поставить передо мною штоф горілки, щоб випробувати, чи маю я хист до питія її. Та все те йшло до готування писати.
Мені запропоновано чорну дошку, розбавлену у воді крейду й перо. Пан Книшевський пояснив, увесь запалившись, користь писання, що без нього «како би возможно було словесно пом'янути всіх усопших? А понеже придумано писаніє, то всі покійники від Адама до сього дня, геть-чисто всі переписані й записані в поминальні грамотки, і ніхто без поминання не остається. А який прибуток дається тим, що пишуть грамотки упокійні!.. Потщися, паничу, почерпнути сію премудрість — і будеш мати мзду велію. При благоприятному случаї, єгда од свирепіющих болізней многі вмирають, угобзиться тобі не мало толіко! Писаніє таких грамоток одна корисна річ, а інше — все суєта; не годиться понижувати се велике художество на таке мізерне тщеславіє». Тут далі мені пояснено, як треба держати перо, як писати тощо, — і пішла моя десниця писати… Та що се були за фігури замість літер, я вам і розказати не вмію; одне слово, пробував він учити мене писати уставом, полууставом і скорописом — і все нікуди не годилося!
Пан Книшевський справедливо зробив висновок, що мені «не дадеся мудрість і в писанії», і тому відклав свої труди; проте, бажаючи відкрити в мені який там не є талант, при першому случаї послав мене на дзвіницю оддзвонити «на вірую» по покійнику.
На нашій дзвіниці було дзвонів усього пять, і я міг уже і один з ними впоратися. Підібравши вірьовки й бачачи, що ніхто не виборює в мене права дзвонити, я захоплено взявся видзвонювати вусі дзвони, тим часом читаючи весь символ, як мене повчав пан Книшевський, читаючи неспішно, солодко і не борзяся по стихах, а от спинитися з амінем — забув. «Розбестія Артемій! — додав був до повчання пан дяк, — міг по случаю скончания родителів розщедритись і угобзитися на цілий п'ятдесятий псалом, а заплатив тільки за символ».