Чи зазнавали ви, панове, насолоди дзвонити, а ще більше того — видзвонювати в усі дзвони? Не в переносному понятті, а в прямому, дослівному! Ні? Шкода вас. Се особливого роду приємність! Ви вилазите на дзвіницю, ви вище за всіх, усі нижче від вас. Ще видираєтесь на неї: скільки хлопчиків, через властиву їм схильність, випереджали вас, не пускали, зштовхували; та ви сяк-так здолали всі перешкоди, перемогли все, вдержали місце за собою. Не натрапляючи більше на перешкоди, підібрали всі вірьовки в руки, наладнали їх — і ну гриміти, видзвонювати щодуху в усі дзвони. Яка розкіш! По всьому селу лунає «дінь-дінь-дінь-дінь, бем-бем-бом». Усіх приглушує дзвін, і все оте робите ви, стоячи на високості, а простолюд, себто ваш простолюд, що стоїть і ходить нижче від вас, чуючи, як ви видзвонюєте, поглядає на вас, задерши голови, як на щось високе. Тут задоволено ваше славолюбство, самолюбство й навіть честолюбство. Ви в захопленні. Весь сей гамір робите ви, порушуєте загальну тишу… Не хочете перестати, скоряєтесь одній потребі, видзвонили й з дзвіниці геть, змішалися з усіма, ніхто й не дивиться на вас, не надає вам ціни й не помічає вас у юрбі… Не журіться! Ви були вище від усіх; шум і дзвін ваш слухали всі. Після нього не зосталося нічого? Байдуже, ви тішилися, ви шуміли, ви видзвонювали… Спробуйте, прошу вас, сю особливого роду насолоду! Спитайте в тих, що були на дзвіниці і видзвонювали й собі: вони готові вам увесь день розказувати, як підбирали вірьовки, як наладнували все, як намагалися дзвонити гучніше!.. Ніхто вам сього, опріч того, що діяв, не розкаже, бо всі інші чули тільки дзвін, а тим, хто дзвонив, не цікавилися, та й дзвін після останнього вдару забули, — і вважають, що чоловік або дурний хлопчак тільки для того й видерся на високость, щоб пустим дзвоном набити вуха іншим…
В отаких філософічних міркуваннях я видзвонюю собі щодуху більше як півгодини, забувши всі повчання пана Книшевського, і дзвонив би до вечора, коли це він з'явився до мене на дзвіницю й, грізно позирнувши на мене, вирвав у мене вірьовки, схопив за чуба й без жалю потяг мене по сходах униз; дома ж добряче висік за те, що я видзвонив більше, як дано йому грошей.
— Не має і в дзвонінні таланту, — сказав пан Книшевський, вдаривши себе по стегнах.
У той час був у школах благочестивий звичай — і як жаль, що тепер його нема ні у вищих, ні в нижніх училищах! У суботу школярі не мали уроків, а, повторивши зади й скупчившись, юрбою приходили до пана Книшевського. Учень, перший у науці (і се був завсіди брат Петрусь), виголошував за всіх: «Мир ті, благий учителю наш!» «Треба бити вас», — відповідав поважно пан Тимофтій, а ми повинні були вклонитися низько. Після того всі учні, без різниці стану, ставали в дві лінії; посередині ставилося ослін, і біля нього ставав пан Книшевський, маючи рукави засунені й у грізній десниці держучи пук різок. У лініях стояли окремо псалтирники, часословники й грамотники; школа поділялася на три класи; писальники не відрізнялися окреме, бо хто вчив псалтир, учився й писати.
Коли все було влаштоване, пан Книшевський виголошував: «Пане Петре!» — і брат мій підходив вільно, бо треба було вже розслабити одежу, щоб не задержувати інших…
Пан Книшевський звертався до одного з учнів: «Пане Закрутинський, кая єсть четверта заповідь? Прочитай нам її повагом і не борзяся». І учень проголошував: «Помні день суботній…» — та інше, слово за словом, поволі; а пан Книшевський покладав шуйцею брата Петра на ослін, а десницею бив різкою, і не по одягу, а по справжньому… бив же так, як ставився до учня — або щосили, або злегка; а також або сипав удари часто, або давав їх поволі. Я полічив, що одному перепадало вдарів п'ятнадцять, коли дивитись, як швидко рухалася дякова рука протягом читання; а іншому — тільки три. Той, що одержав нагадування заповіді, зіскакував, кланявся панові Книшевському і, цілуючи його руки, повинен був сказати: «Дякую, пане Тимофтію, за повчання». І пан Тимохтій назнаменовував вельми поважно обряд, примовляючи: «Сіє тобі за минулі й майбутні прогрішення. Пам'ятай день суботній до грядущої суботи; йди з миром». Учень тут же вибігав з школи й був вільний до понеділка.
Потім те ж саме робилося з кожним учнем поодинці, геть аж до останнього. А що в який рік учнів бувало до п'ятнадцяти, шляхетних і просто роду (крім нас, паничів, були ще й діти поміщиків, нашої ж парафії), то ми, грамотники, як останні, терпляче дожидали черги, щоб відбути неминуче й мерщій бігти до ігрищ, пустощів і пестощів матерів. Дожидаючи черги, ми, попустивши все, що належить, піддержували його руками, щоб не баритися, коли почнеться діло.