— Чада мої! Спасіть мене! — став він просити нас, благаючи, і ми визнали за потрібне зв'язати йому руки та ноги і, отак однісши його в порожню школу, там замкнути його. Трепечучи всім тілом і з слізьми, він погодився і був покинутий у школі, двері якої зовні замкнули міцно.
— Фтеодосію!.. Фтеодосію!.. — став кричати пан Книшевський із свого замкнення, згадавши про дочку свою. — Фтеодосію спасіть! Хай іде вона на перебування до паламарихи Дригалихи, дондеже не перекажуся.
Та ми, запевнивши пана Книшевського, котрий казився й далі, що дочка його, як тільки знялася метушня, побігла кликати знахарку, тим заспокоїли його.
Брат Петрусь, що порядкував усією тою проявою, справляв перемогу… А Павлусь, як неперевершений штукар, бувши вбраний і діючи собакою, тепер переодягався в знахарку.
Коли все кінчилося й Павлусь також був готовий, то Петрусь пішов з нами до замкненого. Фтеодосія, зніяковіла, тремтячими руками несла перед нами свічку.
Знахарка ввійшла, шептала над стражденним, плювала, лизала його, вмивала і, намішавши вугілля з водою, дала йому випити сю воду, шепчучи й далі. Всі ми запевняли, що з хворого як водою змило скаженість, і ми випустили його.
Горбань Павлусь чудово зіграв свої ролі: був справжнім собакою, бурчав, гавкав, вив і шарпав пана Книшевського — ну чисто як той собака. Знахарку він також змалював вельми натурально: приповідки, примовки, хрипкий голос, задушливий кашель — усе, все було дуже добре. Непогано й Петрусь зіграв свою роль, навіть вельми успішно; і се так йому подобалося, що він надумав повторити сю комедію й наступного вечора.
Ввечері, коли ми сіли вп'ять слухати читання пана Книшевського й коли він з усім зусиллям висловлював читане, Фтеодосія з кімнати, де її замикав батько, закричала: «Ой, лишенько моє! Гляньте, паничі, чи не казиться мій панотець?»
— Ой, так воно і є, так і є! — став кричати Петрусь, а ва ним і всі ми закричали: — Казиться пан Книшевський, казиться!
— Беріть же мене паки, — простогнав нещасний, — зв'яжіть вервієм і замкніть у тьму кромішну…
Ми його сумлінно зв'язали й потягли до школи… Відтіля він кричав дочці: «Фтеодосіє! По-вчорашньому…»
— І без вас знаю, — відповідала вона, поспішаючи до кімнати.
— Покличте чарівницю мерщій! — лементував дяк.
Знахарка своєчасно прийшла й звільнила пана Книшевського від скаженості. Він сам зізнавався, що сього разу скаженість опанувала його менше, ніж учора.
Пан Книшевський охоче давав себе зв'язувати, і ми були певні, що він без ворожби з місця не рушить, а тому день при дні ставали безтурботніші щодо нього: ледве зв'язували йому руки й майже не замикали школи, ввівши його туди.
Сі комічні інтермедії з паном Книшевським повторювалися досить часто. Одного такого вечора штукар Павлусь, через недбайливість, якось ледаче убирався в знахарку й вискочив з нами на вулицю задля якоїсь нової витівки. Панові Книшевському видалося нудно лежати; він підвівся й, не почуваючи в собі ніяких ознак скаженості, звільнив свої руки, легко зруйнував шкільні защіпки й тихо через хату увійшов до кімнати.
Тут він справді сказився й «возрикав, акі вепр дикий», як сам опісля оповідав. Провинний пробіг повз нього, за ворота, на вулицю… Не розуміючи, в чому річ, ми також пустилися навтьоки за Петрусем додому!
Другого дня дуже рано пан Книшевський прийшов до батенька скаржитися на всіх нас.
— Даруйте, вельможний пане підпрапорний! — волав пан Книшевський і просив та вимагав задоволення, до того ж розповів увесь перебіг нашої інтриги й усе, що діялося, виклав з усіма подробицями.
Батенько так і зайшлися сміхом і з подивом вигукували: «Що за розумна голова в сього Петруся! Що за смілива бестія сей Петрусь! Мені, якби й сто голів мав, не вигадати отак. Се диво, а не хлопець!»
Коли ж пан Книшевський став благати й вимагати кари за наругу, то батенько сказали йому:
— Та чого ти, пане Книшевський, так турбуєшся? Що дитя пожартувало, а ти вже й за діло вважаєш.
— Істина глаголеть устами вашими, вельможний пане підпрапорний! — сказав пан Книшевський, пригорнувши руки до грудей і звівши очі свої до неба. — Та одначе… наслідки…