— Ще буде час говорити про се, пане Книшевський, а тепер іди з миром. А будеш скаржитись, то, крім сорому й вічного собі безчестя, нічого не матимеш; а я за огуду честі роду мого знищу тебе й зітру з лиця землі. Або ж візьми, коли хочеш, мішок гречаного борошна на галушки й не розповідай нікому про паничівські пустощі. Себе тільки осоромиш.
Пан Книшевський, вклонившись, пішов і, не відмовившись від борошна, приніс його додому, а прояву віддав вічному мовчанню, що ж до Фтеодосії, то та й поготів ні перед ким не відкривалася.
І добре зробив, що замовк. Він нічого б не виграв проти батенька, а лиш роздратував би їх. Хоч вони були тільки й того, що підпрапорні, та, поминаючи титул, через своє багатство були дуже сильні й значні. А які ж були норовисті, то просто страх! Усі перед ними тремтіли, а вони ні про кого й гадки не мали. Не приведи господи зайти на нашу землю бодай курці господарській — зітруть на порох власника її; а якщо той надумає сперечатися або дорікати, так і тілесно над ним наругаються, а самі вони — ані гадки. І пан полковник завсіди за батеньком-таки руку тягнув, пам'ятаючи його чудові бенкети та інші знаки поваги.
Куди ж там було панові Книшевському думати позиватися з батьком, якого так шанувала й поважала не тільки вся полкова старшина, а й сам ясновельможний пан полковник? Хоч би де і як він провадив справу, однаково все дійшло б до розсудливого пана полковника, який один рішав усі й усякі справи. Чи міг виграти маленький дяк проти батенька, котрий був пан на всю губу? Тим-то він і кинув усю справу, принижено просячи батенька, щоб уже жоден панич не ходив до нього в школу.
Батенько, тупнувши ногою, гримнув на нього: «От дурний дяк, мудрує через свою погану дочку! Сам не знає, чого вже вчити, та й шукає пустої причини, щоб відмовити. Дурниці! Менші хлопці Сидірко, Охрімко й Юрко повинні в тебе вчитися, як договорилися, а старших трьох ти не вмієш чого вчити».
В сих батенькових словах крилася хитрість. Їм самим не хотілося, щоб ми після того, що сталося нещодавно, ходили до школи; та бажаючи показати панові Книшевському свій «гонор», щоб не виходило, ніби вони про сю історію багато думають, — се принизило б їх, — тому й сказали, що нам нема чого в нього вчитися. А щоб ми не байдикували й не зоставалися без науки, то вони поїхали до міста і в училищі випросили собі «на кондиції» якогось Ігнатія Галушкинського, прославленого за свою вченість і здібність передавати її іншим.
Матінка гірко поморщилися, побачивши привезеного «дармоїда, дитячого мучителя й припровадника до пустощів». «Хоч у нього й нема дочки, — так казали вони, пройнявшись духом якогось прозирання, — та він знайде чим розбестити дітей ще гірше, ніж той цап (так матінка називали дяка за його цапиний голос). А за скільки ви, Мироне Йосиповичу, договорили його?» — питали вони в батенька, дивлячись спідлоба.
— їсти разом з нами завсіди, — відповідали батенько, проте напівголоса, бо самі бачили, що проторгувалися, дорогенько визначили, — їсти з нами, окрім бенкетів: тоді він обідає з шляхтою; жити в паничівській кімнаті; на постіль — повсть і подушка. В зимові вечори одна свічка на три дні. Раз на місяць дозволяється проїхатись на таратайці до знайомих попів, не далі як за сім верст. З моїх пліч черкеска, хоч би яка там була,» і по п'яти карбованців за хлопця, себто п'ятнадцять карбованців річно.
— І ото він за таку ціну навчить дітей уже всіх, які є на світі, наук? — спитали матінка хитрувато й докірливо щодо необачності батенька у великій ціні.
— Яких же всіх наук? — казали батенько, дивлячись у вікно, щоб приховати свій маленький сором. — Російського читання церковного й цивільного друку, писання й розуміння латини…
— І латини! — скрикнула матінка на диво жалісним голосом. — То були прості, а тепер будуть латинські дурні!..
— Та ну-бо вже, годі, — сказали батенько, підносячи голос, — не давайте волі язичку. Ви знаєте мене. Ідіть собі до свого діла.
І справді, матінка дуже добре знали батенькову комплекцію і тому поспішили забратися в свою опочивальню, де наговорилися досхочу, гудячи батенькове розпорядження щодо нас, проте, як водиться, тихо, щоб ніхто не чув. Потім хоч-не-хоч, а помістили пана Галушкинського в паничівській.
Нове навчання наше почалося 1 вересня. Ми взялися одразу читати по-латинському. Інспектор наш, Галушкинський, об'явив, що він, не маючи букварів латинських, котрих батенько, кваплячись виїхати з міста, забули купити, не має по чому навчити нас азбуки й складів латинських, тож і почав нас учити читати за ним по верхах. Не розуміючи, чого й чому, показуючи на слово, ми повинні були неодмінно казати manus, pater тощо. Петрусеві, що, як вельми цікавий, питав про се, інспектор завсіди відповідав: «Того вимагає наука. Не ваше діло розумувати».