Выбрать главу

Правду сказати, не всі синки були молодці; один із нас, Павлусь, був горбатий, бо недоглянули няньки, котрих за кожним із нас було по дві, через те що батенько були багатий чоловік. Павлусь якось-то зашпотався й упав з ганку, а ґанок був високий: з нього один тільки наш Сидірко — ой, та й спритна ж то був штука! — міг стрибати; отож самі можете уявити, який він був високий! Так ото з сього-таки ґанку Павлусь покотився додолу й увередив себе. Няньки тоді не сказали матінці, а вже на п'ятому році його віку побачили, що в нього горб росте позаду. Дісталося ж тоді нянькам! Я гадаю, що коли вони живі ще, то й тепер пам'ятають, як подякували їм батенько й матінка за догляд Павлуся.

Брат Юрасик і сестра Любонька були в нас останні. В усіх нас віспа була натуральна, і ми вийшли з її рук не овсі спотворені. Та в останніх брата й сестри віспа була прищеплена, про котру батенько прочувши, що вона входить у моду, захотіли прищепити своїм дітям. Для сього вони наказали старому нашому Кіндратові, — що, як оповідали, рвав зуби й через те називався «цилюриком», — так оцьому медикові батенько розтлумачивши, що вони про віспу чули, наказали прищепити. Матінка плакали, побивалися й кілька разів хотіли зомліти (тепер се називається — знепритомніти), однак не зомлівали, а пішли в другу горницю і пошепки дорікали батенькові, що вони тиран, живцем ріжуть дітей своїх.

Батенько сього не чули, а коли б і чули, то се їх не здержало б. Вони були розсудливі й гадали, що ніхто й ніщо розумніше за їх не вигадає; і матінка з ним погоджувалися, та не в усякому случаї, як побачимо далі…

Звольте. Віспа взялася, та ще яка! Вона так одшмагала малих бідолах і так спотворила, що страшно було дивитися на них. Матінка як побачили сих дітей своїх, то, здихнувши тяжко, похитали головою і сказали: «А що мені з такими дітьми? Хоч викинь їх! Ось уже трьох, що породила, викидаю з мого серця, хоч вони й кров моя. Як то їх любити однаково з опрочими дітьми! Пропали тільки мої труди та болісті!» — І матінка назавсіди додержали слова: Павлуся, Юрасика й Любоньку вони ніколи не любили за їхню неподобу.

Нас вигодовували дуже старанно й дбайливо і, правду казати, не шкодували нічого. Вранці завсіди була вже для нас молочна каша, або локшина в молоці, або яєшня. М'яса ранками не давали задля здоров'я, і хоч ми з жадобою кидалися до олив'яного тареля, в котрому була наша їжа, і швидко уминали все, проте няньки підливали нам знову й силували, часто з штовханами, щоб ми ще їли, бо, казали вони, матінка будуть їх карати, коли діти мало поїли з приготованого.

І ми, напружившись та зібравшись на силах, ще їли по саме нікуди.

Після снідання нас вели до батенька віддавати чолом, а потім з тим же до матінки. А що матінка любили цупко поснідати й завсіди самотою, без батенька, то ми знаходили в неї або млинці, або пироги, а в пісні дні пампушки або горохв'яники. Матінка й приділяли нам чималі порції і наказували, щоб тут же при них з'їдати все, а не носитися з їжею, мовляв, як собака.

Одпустивши інших дітей, матінка задержували мене коло себе й тут діставали з шаховки особливу, приготовану одмінно порцію млинців або пирогів, де удосталь масла, сметани та всяких таких розкошів. «Поїж, душко Трушко (Трохимку), — примовляли матінка, гладячи мене по голові, — старші більше їдять, а тобі мало перепадає». Упоравшися з сим, я одержував від матінки або яблучко, або якісь солодощі на закуску і завсіди з наказуванням: «З'їж отут, не показуй братам; ті, шибеники, однімуть усе в тебе». Таке одрізнювання напоумило мене, що я в матінки «пестунчик», себто улюбленець, що й ствердилося потім. Та за що я доскочив такої шани, хоч убийте мене, не знаю!.. Бачиться — через матінчину комплекцію.

Оддавши чолом батенькові й матінці, нас висилали в сад пробігатись. Дворові діти нас дожидали — і починалася забава. Бігали наввипередки, лазили по деревах, ламали гілля, і коли були на них плоди (хоч би ще тільки в зародку), то ми тут же їх і об'їдали; драли пташині гнізда, а надто гороб'ячі. Пуцьверінкам їхнім тут же одкручували голівки, а старим пташкам, коли зловлювали, не було пощади. Нас так і напучували: матінка не один раз нам поясняли, що горобець межи птаством — те ж саме, що й жид межи людьми, і тому щадити їх не випадає. Матінка, дарма що неписьменні були, та мали прегарну пам'ять: уже в літах бувши, вони не забували історій, чутих змалку.