А матінка хоч і не сміли й на очі показуватися батеньці, та, сидячи в другій кімнаті, переговорювали їхні слова тихенько: «Десять карбованців, велике діло! Здається, своя утроба дорожче коштує».
Проте ся подія не вдержала б нас від поїздки до міста; та сталося щось дивніше ще. Наприкінці від'їзду, коли доміне Галушкинський, як звичайно, упорався з другою тарілкою борщу, раптом… як ошпарений, кидає ложку, хапається за живіт, зскакує з стільця й біжить… формально біжить з кімнати… Матінка насупилися на таку нечемність, а батенько, те ж подумавши, що й матінка, усміхнулися, а за ними й ми, діти, особливо менші, зареготалися на все горло. Ну й дарма, пересміялися, подумали і взялися за другу страву… Коли се біжить наш доміне, блідий, як мрець, волосся хоч як було зв'язано міцно в косу, однак напружилося від внутрішнього його хвилювання; в руках він несе якусь ряднюгу, рудо-жовто-червоного кольору, з різними бридкими плямами, а сам гірко плаче й, звертаючись до батенька, жалісним голосом каже:
— Ось, ваша вельможність, мій ласкавий патроне й добродійнику, ось що вчинилося з вашим даром!..
Батенько здивувалися таким його словам, узяли сю рядюгу й ледве пізнали, що се було те сукно, котрим вони наділили, як умовилися, на кирею доміне Галушкинського й котре було незвичайно чудового кольору, як я сказав вище, а тепер стало мерзотного кольору з бридкими плямами.
Коли минувся батеньків подив, вони заходилися розпитувати доміне, чого сукно змінило свій колір. І той, себто доміне Галушкинський, здихаючи й схлипуючи, розповів отакий пасаж: одержавши з ласки батенькової назване сукно, він поніс, щоб похвалитися ним Уляні, нашій ключниці, молодій жінці, котра так дружньо жила з доміне Галушкинським, що кожного ранку присилала йому «гаряченьку булочку» з маслом та сметаною заради фриштика. Та се інша матерія; відкладімо її набік. У той саме час, коли він приніс сукно, Уляна розливала оцет, а що доміне Галушкинський незвичайно близько підійшов до Уляни, то дрібнесенька крапелька бризнула на сукно й зробила на ньому плямку жовтогарячого, дуже гарного кольору. Коли доміне Галушкинський повернувся від Уляни, йому спала щаслива думка — все сукно перетворити в такий чудово-чарівний колір. Для сього він, одержавши від Уляни достатню кількість оцту, намочив у ньому нещасне сукно… Як намочив, то сам пішов прогулятися; повернувся, повечеряв, ліг спати, а сукно все мокне. Вже й ранок, доміне Галушкинський виконав усе, що належало, сів обідати, а сукно все мокне!.. Він завсіди казав про себе, що хоч би коло чого він заходився, хоч би що робив, а повсякчас мав філософські думки в голові. Так і тепер: ївши борщ, він думав, що мала кількість страви не може вдовольнити великого голоду. Від сього силогізму, сходячи вище й вище, прилагоджуючись та прирівнюючись, він думкою дійшов до сукна — як раптом його пройняла свіжа думка: коли впала крапля оцту на сукно, то він її ту ж мить стер і тому вийшов колір незбагненно чарівний; а коли сукно мокне невідступно всю добу, то як би не зіпсувалося воно… Сей здогад, наче блискавка, вразив його, і він, як ошпарений, вискочив і побіг, «лишивши по собі сумніви, — так закінчив він своє оповідання, — щодо моєї добропристойності…».
Батенько й усі ми багато сміялися з лиха доміне інспектора, одна тільки матінка сердито дивилися, не з жалю до збитку «Галушки», а побоюючись, що батенько, зглянувшись на «сього дурня», — так вони його часто називали, — наберуть йому знову стільки ж сукна. Так воно й сталося. Тільки насупереки матінці батенько послали до міста по сукно, і поки його привезли, ми сей час тішилися домашнім життям.
Далі. Щоб недовго оповідати, нас, зібравши, вирядили на возі до міста. Крім багатої на все провізії для прохарчування нашого, нам дано хлопця Юрка; він повинен був слугувати нам трьом і доміне інспекторові нашому. Наглядати за насичуванням нас відряджено «бабусю», майстерницю щодо млинців, пирогів, пиріжків, пиріжечків, тістечок та всяких інших смачних страв і ласощів. їй дано докладне напучення, — і все те від найніжнішої матінки нашої, — чим і по скільки разів у день годувати нас. На підмогу їй дано дівку, куховарку; на ній лежав обов'язок мити нам голови щотижня, чесати й заплітати довгі коси наші щодня, порядкувати білизною тощо.
Ще з вечора від'їзду нашого матінка стали плакати, а зранку сумного дня голосити й оплакувати нас з невимовно зворушливими примовками. Само собою розуміється, що я, як об'явлений пестунчик їхній, мав найбільше пестощів, ніж старші брати мої. Отак примовляючи й пестячи мене, раптом вони й справді зомліли й падають-падають — і впали долу… Я перелякався й закричав: «Батеньку, будь ласка, йдіть сюди, матінка померли!» Батенько прийшли іі, побачивши, що матінка не зовсім умерли, а тільки зомліли, дали мені добрячого тумака, щоб я не брехав, а самі взялися звільняти від непритомності матінку, ворушачи їй у носі папірцем. Се скоро помогло; матінка чхнули тричі й підвелися самі, як ніде нічого, й взялися знову за своє — голосити…