Ну як же не хвалити старовини? Чудна річ, як то все було досконаліше! Хоч би як дуже матінка не зомліли, батенько, полоскотавши їх у носі папірцем, ту ж хвилину приводили їх до пам'яті. А тепер прошу вас! Дружина моя раз у раз через кволість натури мліє, але лоскотати її в носі навіть і я не смію: щонайсуворіше заказала, не пояснивши причини. І тут збігаємося всі: я, діти, прислуга; хто спирт до носа тикає, хто «поль-де-коком» скроні їй тре; хто, розбавивши ложку «гімназії» в червоному вині, дає їй випити, і клопоту не оберешся! А не встигнемо привести до пам'яті, як вона знову зомліла — і бух на підлогу. Полоскотати б їй у носі, так і не було б такої біди!
Та й то слід сказати: різні непритомності і від різних причин бувають. За старовини матінка мліли від усякого великого почуття; за середніх часів моя ласкава дружина непритомніє так, ні від чого, ні з радості ні з печалі, а коли надумає — бух! — і морочся з нею. За теперішнього ж, удосконаленого, — як нинішні люди гадають, — часу друга моя невістка, хоч їй страшенна радість або печаль, ні за що не знепритомніє, коли не нагодиться тут «гувернер» сина її. Він, звольте бачити, якийсь природний маркіз, але має особливу пристрасть виховувати юнацтво й тому, склавши своє значенство, договорився з моєю невісткою, коли вона була на чужоземних водах, дати науку синові її… Ой, та й узяв же з неї — гунстват! — між нами кажучи, дуже дорого! Правда, окрім навчання хлопчика, він їй корисний під час неприємності: ніхто так спритно не підтримає, як сей мусьє гувернер. А з сієї причини, коли він при ній, що часто буває, то вже вона сміливо падає, щоб натішитися приємністю бути підтриманою мусьє маркізом. От і виходить, що і непритомність, і причини до неї тепер зовсім відмінні від колишніх…
Стривайте, про що пак я оповідав? Ага, так ось нас заходилися проводити… Та я не маю снаги переповісти вам сей відчутний пасаж. Мене й на саму згадку сльози проймають. Досить сказати, що матінка за гіркими сльозами не могли нічого говорити, а тільки нас благословляли; що ж до їхнього серця, то, мабуть, воно розбилося тоді на друзки, і все нутро їхнє розірвалося на клапті… Материнське ж бо серце!..
Що ж до батенька, то вони показали дужий свій дух. Не дивно: вони мали міцну комплекцію. Вони не плакали, але не могли й слова більше сказати, як тільки: «Слухайтесь у всьому пана Галушкинського; він ваш наставник… Щоб не пропали дарма гроші…» — і, махнувши рукою, заплющили очі; матінка ахнули й упали, а ми собі поїхали…
Ще ми не виїхали з села, як мене охопила велика журба через те, що я забув свої маківники в папірці, які я загорнув на дорогу й лишив у матінчиній спальні на лежанці. Поквапився — й забув. Туга смертельна! Так би й вернувся, якби можна було! Та тут уже необмежено владував доміне Галушкинський над нами, кіньми й найменшою часткою, що складала нашу валку.
Через те він зайняв на возі перше місце, розлігся й наказав нам міркувати про дорогу, про мету поїздки нашої, про наміри наші, як то нам використати час, а що трапиться нам у міркуваннях наших розумненьке або сумнівне, казати йому, а він буде рішати.
Довго панувало між нами повчання. Хто про що думав — не знаю; та я все мовчав, думаючи про забуті маківники. Гіркота матінчина не цікавила мене. Я гадав, що так і повинно бути. Вони з нами розлучилися, а не я з ними; вони й повинні журитися… Коли се брат Петрусь, котрого бистрий розум не міг перебувати спокійний і жадав собі пожитку, раптом спитав наставника нашого:
— Скажіть, будь ласка, реверендисиме доміне Галушкинський, де ж місто й наша школа? Ви казали нам, що де небо з'єднано з землею, там і кінець вселенній. Он, далеко дуже, видно, що небо зійшлося з землею, ergo, там кінець світу; та. я на сій відстані не бачу міста. Де ж воно? Чи туди ми їдемо?
— Бене, доміне Халявський! Ваші слова глибокодумні, і ви мені показали, що голова ваша заклопотана важливими роздумами; та я повинен розсіяти ваші сумніви. — Так сказав великий наш наставник і, поправивши під собою подушку, промовляв далі: — З'єднання неба з землею, що ми бачимо, не є в єстві, а се… просто… як пак?.. «фле… флегматична» омана. Навпаки, нам треба їхати довго, і дуже довго, поки ми доїдемо до моря, і всім нам буде здаватися, що попереду нас земля з'єдналася з небом, те се лжа, омана, примара. Потім і морем ми повинні їхати ще довше, ніж суходолом, та вже не на возі, а на кораблі чи в якій іншій посудині (інакше назвати доміне Галушкинський вважав за непристойне і гудив за те інших), і тоді досягнути краю вселенної, себто де небо зійшлося з землею. Проте ніхто із смертних ще не досягав сього. Отож, на сьому просторі, який ми переїжджаємо до краю вселенної, трапиться нам місто, в якому наше училище…