Наслухався я до того ж ще й музики, коли се — скажу словами батенька покійного — наче якась нечиста сила підняла вгору чудову картину, що була перед нами, і очам нашим показалася окрема кімната; коли статечні люди, що в ній були, почали між собою розмовляти; я, одне те, що ноги одсидів, а друге, хотів скористуватися сприятливою нагодою, щоб оглянути й тих, хто позад мене, та помилуватися задньою жіночою статтю; я підвівся й став цікаво все розглядати.
Раптом від задніх та бічних моїх сусідів почув чемні запрошення: «Чи не зволите ви сісти?.. Сідайте, будь ласка!» Я, відкланюючись їм, усе кажу: «Уклінно дякую! Я й тут насидівся, й сюди не пішки прийшов… Красно дякую, стомився сидячи, корчить усього». Куди там! Вони не відступаються, все просять сісти, а я одно відкланююся та дякую за шану, а щоб вони виразніше чули про мою ввічливість, я на весь голос відмовляюсь. Усі, що були тут, звернули увагу на мою ввічливість. Аж ось пробивається чиновник, подумав я, поважний такий, у мундирі, і просто до мене; і він пропонує, щоб я сів.
«Що за чемне місто! — подумав я, — отакі привітні до приїжджого! І всі беруть у сьому участь. Та не на такого наскочили. Я їм покажу, що й у Хоролі політику знають не менше, як у Петербурзі!» І з такого побиту я ще більше стаз дякувати й сказав рішуче: «їй-богу, не сяду, а тим більше — при вас…»
— Та сідай же! Або я тебе геть виведу! — майже закричав ввічливий чиновник і з сим словом мало що не кинув мене на стільця. — Коли прийшов сюди, повинен, як глядач, пильнувати ладу й робити все те, що інші глядачі роблять. — І тут же пішов від мене.
«Ага! Так се я тепер глядач? — подумав я. — Розумію тепер. Я повинен «глядіти» на них і за ними все робити. Добре, се не мудра штука». І сів собі преспокійно. Дивлюся на всіх, що вони роблять. Аж вони «глядять» на тих, що осібно розмовляють. Став і я «глядіти»: я ж бо теж глядач.
Втопивши очі в тих, що розмовляли, я мимоволі став прислухатися до їхніх розмов, і тільки-но зрозумів сюжет їхньої матерії і ждав далі, що будуть пояснювати, коли раптом… Канальську картину якась нечиста сила опустила й сховала все…
— Фіть-фіть! — мимоволі просвистів я з подиву… Та бачачи, що всі глядачі, котрі коло мене сиділи, підвелися, підвівся і я; вони вийшли, вийшов і я. Вони увійшли в кімнати з різними напоями, ввійшов і я. Вони стали пити напій, пив і я… І одразу ж пізнав, що ся речовина є винахід брата Павлуся — пунш, котрого я терпіти не міг і в рота, як кажуть, не брав; а тут, як глядач, я повинен, додержуючись загального порядку, пити з іншими… глядачами, як назвав їх вельможний чиновник; та я зміркував, що, за логічними правилами знаменитого доміне Галушкинського, слід їх вважати вже не глядачами, понеже вони тут не глядять, а пиячами або як-небудь би доладніше, понеже вони п'ють…
Та нема чого робити; вони випили — і я випив; вони заплатили, заплатив і я; ні в чому не відставав од порядку. Подивимось же, що се за хитре місто Петербург? Випивши, вони збираються йти, збираюсь і я і спитав їх: а куди нам тепер треба йти?
— Розуміється, в театр, скоро почнуть, — сказав один і поспішив.
«Почнуть! — подумав я. — Що почнуть? — спитав я самого себе. — Звісно, почнуть пускати комедію! То була нарада в них між собою, а тепер візьмуться за діло. Треба йти в театр». Подумав так та й пішов: узяв знову квитка, заплатив знову півтора карбованця; ввійшов і сів уже на інше місце, яке показав мені послужливий лакей. Піднялася знову картина.
Нудьга смертельна! Сидять старі й розповідають молодикові чортзна-що! — про добродійність, самозречення й усяку таку дурницю. Молодик, таки видно, розпалюється; от-от дасть їм дулю, і — годі! — картина невідомою силою впаде, і нас розпустять по домівках. Де там! Говорять собі та сердяться, і все чемно, а ми нудьгуємо.