— За достатком діла не стане, — сказав я і пішов купувати, чого треба; а Кузьма заходився діставати борошно.
Ну й хитре ж місто сей Петербург! Пішов я по крамницях уздовж. Так що ж? Вибігають, бестії, і мало що не за поли хапають, тягнуть до себе в крамницю й кричать: «Будьте ласкаві, господин приїжджий!» NB. Треба знати, що я був відомий усьому місту Петербургу й хоч би де заявився, то одразу ж мене питали, чи давно я з України? Так ось навіть крамарчуки знали; дуже охоче пропонували свої послуги й, вважаючи мене за багатого, рекомендували свій крам: той оксамит, атлас, парчу, штофи, матерії всякі; другий — ситці, полотна; а відтіля кричать: ось чоботи, капелюхи! і те, й се, і всяке інше, так що якби я був багатий, як цар Фараон, то хіба що тоді б тільки міг закупити все, що мені пропонувало се широке купецтво. Та що ж! І тут не без хитрощів. Умовлять, переконають, ублагають зайти неодмінно в крамницю, запевняючи, що все в них знайдете; зайдеш, спитаєш, чего мені треба… а мені треба було сиру на вареники… спитаєш, так і набурмосяться, і «никак нету-с», ми, мовляв, таким не торгуємо! Скаже, ще й одвернеться, і пішов собі закликати інших.
Ну й людці! Послухайте далі.
Натомившись добре, ходячи отак по крамницях, насилу я мав приємність почути: «У нас, мовляв, продається сир, скільки зволите?»
— Я й сам не знаю, скільки мені треба, а одваж, голубе, скільки треба на дві персони на вареники! — сказав я, бажаючи почастувати нашого краю стравою мого вірного Кузьму.
Крамар був такий чемний, що дав мені волю взяти, скільки хочу, і я наказав подати… І що ж?.. і тепер сміх мене бере, як згадаю!.. Уявіть собі, що в сьому хитрому місті сир зовсім не те, що в нас. Се кусок — просто мила! Будь я бестія, якщо брешу! Мило, чисте тобі мило — і на око, і на смак, і на нюх, і на всі почуття. Пересміявшись усередині себе, я зважився взяти кусок, щоб дати й Кузьмі побачити, який то петербурзький сир. Приніс до нього, показую та й кажу:
— Кузьмо! А що се таке? Він, не думавши, одразу й каже:
— Мило. А нащо воно нам?
— На вареники, — кажу я алегорично. Він стояв довго, витріщивши очі на мене, а потім сказав:
— Чи давно ж ми стали собаками, щоб нам їсти мило?
— Покуштуй! — кажу я. Він покуштував.
— Ну що? — питаю я.
— Чорти його батька знають що: ні мило, ні сало! — сказав він рішуче. Довго ми радилися, та так і не придумали, як з отаким сиром робити вареники. Опісля вже дізналися, що в Петербурзі, де все йде делікатно й манірно, наш справжній сир зветься «творог». Та вже нам з Кузьмою не підвезуть тепер воза, і ми поклали собі зостатися без вареників. Що то воно значить чужа сторона!
Звольте ж! Я, здається, зовсім одбився від матерії; повертаюся до своєї мети. З тими приятелями та іншими, що заприятелювали зо мною, я відбував час дуже приємно. Кожного разу вони водили мене з собою в театри, і там я так звик, наче дома. Не боявся зовсім чортів, що в пекельному полум'ї горіли; не милувався й не знаджувався акторницями; я дізнався, що се не натура, а так тільки, вдають. Чорти такі ж люди, як і я; полум'я їхнє не пекуче; краса акторниць не справжня, а так, фарбами підведена задля моралі чоловікам. Про все те дізнавшись, я до того в театрах бував бадьорий і сміливий, що, засунувши руки в бічні кишені мого звичайного одягу, прогулювався собі бадьоро? як тут кажуть, «негляже» ні на кого.
Об'явили, що буде театр «Коза» і якась «Papa»[10].
Нумо глянути й на се диво! Приятелі мене привели. Правда, кози не було, та зате ж і штука була пречудова. Повірите! Як заспівають акторниці, так навіть у вухах лящить. Яка розкіш! А тут як вискочить до нас акторник, та як стане підладнуватися під них; та як змовляться, то він і почне басом, а тут музика як уріже своє; так я вам скажу: така гармонія на душі й по всіх почуттях розіллється, що мимоволі стане на сон клонити… Мимоволі цмокаєш та губи втираєш. Та хіба мало чудес бачив я в сьому, справді, комедному домі, що треба називати «театр»! Раптом тобі сад; не встигнеш намилуватися, оком моргнути, як уже тобі й будинки, а там місто, пустеля, море… Як се робиться — я й тепер, хоч зараз убийте мене, — не поясню вам, бо не розумію нічого!.. А балети? Ото найвища краса. Се, ввольте бачити, танцюючи діють, а діючи танцюють… Проте й танці нічого собі; а ось танцівниці, танечниці, так се — будь я бестія! — збожеволіти можна. Молоде, страх яке гарне, та як високо вбране, та яке жваве, вертке!.. А як скакне, закрутиться, підніме ніжку… висока, щонайвища краса!.. Каналії, та й годі! Через силу кинеш театр, прийдеш додому — а танцівниці в очах; ляжеш — танцівниці — тут вони, й продумаєш геть усю ніч про високі чари незрівнянних танцівниць, котрих у нас, у Хоролі, й не думай коли-небудь побачити! Куди там!
10
«Cosa rara» (Рідкісна річ) — популярна на той час опера італійського композитора Мартіні.