І слова її, в суті своїй, так собі, флегматичні, та що вона їх вимовила з усією силою кохання, то вони й відгукнулися в усіх пружинах душі моєї до того, що і я мимоволі проголосив: «Твій навіки! Який я щасливий!..»
— Ні, я щаслива, що ви обрали мене на подругу свого життя, — так сказала вона, притулившись до мого плеча… О! вона була багато чого навчена, як виявиться опісля; знала всю іноземну міфологію, тому й відповідала з такою гостротою.
Щоб показати себе, що я недаром жив у великому світі, я став човгати і хотів був утнути яке-небудь петербурзьке банмо, котрих у мене припасено було багатенько… Та тут відкрилася нова, зворушлива картина…
Коли ми вправлялися в свідченні кохання, що в нас зродилося, й розкривали одне одному солодкі, первісні обійми, ТУТ з'явилися батьки моєї Онисеньки, котрі віднині стали й моїми; стали нас благословляти й називати солодкими іменами: «сину… дочко… діти… любіть одне одного, будьте щасливі!..» Я не міг утерпіти й пролив кілька радісних, скорботних слів! Від великого почуття я відійшов набік і віддався роздумам: «Хто б повірив, що я був такий щасливий? Насилу знайшлася дівчина, котра полюбила мене до того, що без принуки виходить за мене. Та ще яка дівчина!» Тут я став дивитися на неї очима палкого коханця і знайшов у ній усе зовсім противне до тих перших моїх на неї поглядів. Усе те, що було в ній негарне й навіть не подобалося мені, зовсім зникло, а на те місце з'явилося все чарівне. На що не глянь, хоч як оглядай, усе чудове! Ось яка сила долі й сила кохання! Хто такий Трохим Миронович Халявський і хто така Онисія Іванівна Горб-Маявецька? Схід і захід. Де був я й де вона? На півночі й півдні. А тепер доля, все те доля звела й з'єднала в єдине. Ех, доле, доле! Хто проти тебе?!
Після першого захоплення й привітань нові батьки мої заходилися влаштовувати добробут наш, визначаючи, коли мають з'єднатися наші долі в одну; їм хотілося дуже поспішити, та Іван Опанасович сказав, що раніше, як ствердиться поділ мій з братами, не можна. Не було ради, відклали.
Увесь той час я був невідступно коло Онисеньки. І скільки я відкрив у ній прикмет? Тьху ти, нене моя! По-перше, вона шпарко читала всяку російську книжку; скоропис — ні те ні се, та завчивши, вже не запиналася. Грала на клавірі декілька штучок і часом на варіації підіймалася. Тільки, бувало, вийду до неї, вона й візьметься за музику; не відповідає мені нічого, а все тішить мене пісеньками. От до чого вона кохала мене! Та коли, з громом музики, почне співати, то… о, природо! я нічого разючішого не чув! До того почуття мої зледеніють, що я незчуюся, як засну. І сплю міцно біля неї; весь світ забуду! Збудять мене вже до обіду; а після обіду знову за те ж саме. Подумати тільки, яка сильна любов у людських серцях!
Проте дивна ж річ. Коли я сиджу біля своєї Онисеньки, наче Амур біля Венери, тут я почуваю всю силу кохання, палкий пломінь пече мене, і я ремствую, що так поволі здійснюється наш шлюб. Я готовий був би того ж дня все покінчити. Сі почуття опановували мене при ній. Та як тільки пущу її з очей, так і почуваю себе досить байдуже. Навіть і не тягло мене до неї ніяке внутрішнє прагнення. І що ж? Я забував навіть, що я заручений і володію такою чарівною нареченою; та тільки вийду ранком з чемності, гляну на неї, і як порох спалахну… До неї — і не відходжу від неї геть аж до вечора. Се, звісно, в мені боролася природа з коханням. Коли я зоставляв любов при Онисеньці і йшов від неї, тоді природа перемагала; а коли я стрічався з Онисенькою, тоді кохання, невідлучний супутник її чар, нападало на мене й проганяло або присипляло природу. Іншої дефініції, за методом Галушкинського, я не міг вивести.
Скажу щиро, себто по совісті: шлюб сей видавався мені принизливим для знаменитої крові стародавньої шляхетності роду Халявських, що текла в мені. Звольте бачити: Іван Опанасович був колись Іванко, а що спритно вмів обертатися, то поміщик Горбуновський (стародавнього роду) віддав його в науку до одного ходака в справах, себто до вірника, щоб привчався ходити з позовами, яких у пана Горбуновського по різних судах було безліч; щоб ходити в сих справах, йому хотілося мати свого власного вірника, з котрого він міг би доправлятися, коли програє якогось позова; бо наймані вірники часто перекидалися до супротивників пана Горбуновського й нещадно доводили його до розору всякими вимогами. Іванко Маяченко скоро наважив руку в справах до того, що товариші його по ремеслу боялися змагатися з ним. Позови свого пана Горбуновського розмножив він до неймовірного. З кожного процесу, котрих десятки налічувалося, він розвинув шість, сім. Треба було століть, щоб покінчити з усіма ними.