Я, захоплений моїм проспектом, поспішив піти від неї й не дуже добрав толку в словах її, вважаючи їх за вплив ніжностей; пішов собі й розташувався думати… в чому трохи пізніше й дійшов успіху. А саме ось що: всі запевнення, всі заприсягання, всі ніжності до живої жінки, все можна прийняти за лестощі, за алегорію, за критику. Ні, голубонько! Помри! Отут-то я виснажуся з туги, потішу тебе моїм одчаєм! А що ти вже будеш мертва, то не побачиш і не дізнаєшся, як я тужу, так лучче я опишу тепер уже, як буду по тобі божеволіти, скільки волосся вирву і як лютому одчаю віддамся. Читай і плач над моєю майбутньою тугою! Так поклавши собі, я взявся за діло: за методом доміне Галушкинського, склав мірку на вірші, схопив папір, перо та й ну писати!.. Вже ж я й написав! Що не вірш, то все чоловічий, а там жіночий; і отак усе вперемішку, й ні один вірш не перейшов через мірку; все вкрай. Рими були найбагатіші: дешевших за полтиник і не питайте. А ось і сюжет.
Починаю проханням, щоб вона вмерла, і скоріше, аби я міг довести кохання своє журбою такою, такою скорботою, одчаєм таким і таким ось. Та й гайда, гайда, і що далі, то все вищим тоном, усе вищим тоном, і кінець кінцем дописався до того, що пишу — «помер і сам».
Другого ранку урочисто одніс їй свою — якби се назвати по-вченому? — не пісня… ну, епіграму. Вона прочитала і на перших же рядках змінилася на обличчі, папір пошматувала, — а в мене й копії не зосталося, — побігла до нової моєї родительки: а та — спасибі їй! — була жінка розумна й розсудлива; вона, не захотівши знати, за що ми посварилися, наказала нам замиритися і отак уладнала це діло.
Ставши знову на любовну стопу, ми здружились уп'ять, і тут моя Онисенька сказала, що вона дожидала іншого доказу кохання мого, а саме: якщо я, мовляв, багатий, а вона бідна дівчина, і в разі моєї смерті брати заберуть усе, а її, прогнавши, змусять попідтинню волочитися, — так, щоб попередити те, непогано було б мені закріпити за нею частину маєтку…
Я радісно одразу ж погодився, та все ж алегорично, як і про кількість дітей, а думав своє, чим і зумів цілком привернути її до себе й поставити на твердий грунт.
Новий родитель мій, бажаючи поспішити влаштувати щастя моє, загодя закінчував поділ — наш. Задля сього просив він предводителя миротворством покінчити між нами. Предводитель скликав нас, усіх братів, що були на ту пору дома, і став нам казати все розумне й до діла. Яка ж то добра душа була в нього, дай йому боже довгого віку! Найчеснішого звичаю людина! Почав з того, що нам, рідні, не годиться сваритись, а треба поділитися по згоді; а після того й заходився розписувати жереби та запропонував нам узяти їх. Ми витягли жереби, і кожний з нас зостався задоволений своєю частиною.
Слід було братові Петрусеві задовольнити нас усіх прибутками на частку кожного брата. Бо він один користувався всім, а нам давав кому мало, а кому, як ось мені, й зовсім нічого. Нене моя! Яка зчинилася тут буча! Менші брати, якби не було предводителя, навкулачки готові були кинутися! Гляньте ж, що може один розсудливий чоловік зробити з запальними. Години за дві він насилу уламав і Петруся та й нас усіх підписати папір, скільки кому належить одержати. Мені припало чимало тисяч карбованців.
Треба ще вдатися за якийсь час наперед. Один з найближчих родичів батенькових, бувши людиною відмінного під нашого часу розуму, багато мандрував по всіх краях Російської держави, і що помітить цікавеньке, те й купить. Таким побитом він придбав чимало люльок і табатирок усякого сорту, нашийників собачих, складаних ножичків, капелюхів кумедних, ґудзиків усяких комплекцій та інших отаких сміховинних речей. Навіщо й для чого? — крім нього, ніхто не скаже, проте слід визнати справедливість: усі ті речі були чудової добротності й фасону. Окрім того, він, за комплекцією своєю, дуже любив книжки. І яких тільки книжок не назбирав він?! Це просто чудо! Тепер таких книжок і в розносчиків не знайдеш. Як зараз трохи пам'ятаю, були там: Пригоди Клевеланда, побічного сина Кромвеля; Пригоди маркіза Г.; Любовний Вертоград Камбера й Арісени; Бок і Зюльба; Економічний магазин; Поліціона, Хороброго Царенка Херсона, сина його, та багато всяких інших високих титулів. До того ж усі книги томні, не по одній, а по кілька під одним званням; одної історії якоїсь держави та якогось абата книг по десяти. Та ще в яких палятурках! Аж очі вбирають! Усе в шкуратяній оправі, а сторінки від краски так позлипалися, що ледве й оддереш.
Так ото сей родич усі ті речі й книги ретельно зберігав і, поклавши в короби, ніколи не розгортав, боячись завдати всьому тому шкоди, і в такому стані сам помер. А що був бездітний, то, в міру любові своєї, відписав родичам, за призначенням, речі. Через особливу атенцію свою до мого батенька, відписав він їм своє книгосховище. Коли те все привезли були до батенька, то вони спочатку розсердилися були дуже за таку, на їхню думку, дурницю; а походивши довго по двору та розміркувавши всебічно, вирішили прийняти, сказавши: «Може, мої хлопці, — себто ми, сини його, — будуть дурніші за мене, то не придумають, за що корисніше взятися, як тільки за книжки. Сховати їх бережненько». Ось те книгосховище й заховали в льох, де стояли бочки з наливками. Там воно й пробуло до теперішнього моменту поділу.