Коли відчинив двері в їдальню, то справді пишність і прикраси столу здивували всіх. Що правда, то правда. Що добре, того не затаю й не гудитиму. Я щодо правди — як той чорт! Уявіть собі довжелезний стіл, накритий чистими скатертинами, заставлений наряддям на вісімдесят осіб, прикрашений карафами з різнокольоровими винами, і все таке строкате. Чудова картина! Та посеред столу… ото штучка!.. була зроблена зелена гора, прикрашена різними квітоньками, а на версі отої гори чашечка, а з тієї чашечки б'є червоне вино струминою вгору на піваршина. Диво, та й годі! Та, звольте, се ще не все.
Біля низу сієї гори посаджено дві лялечки, чоловік і жінка; він на неї кладе вінок, а вона на нього кладе такий же, і обидві сі лялечки дивляться одне одному в очі й усміхаються. Біля ніг чоловіка був вензель Т. X., а біля ніг жінки — О. X. Чоловік зображав мене, Трохима Халявського, а жінка являла дружину мою, Онисію Халявську. А поверх нас, себто ляльок, що зображали нас, — чорти його батька знають, як він добрав способу, не видно за що, прикріпити й повісити боженя Амура, що держав над нами палкі серця. А, кажучи правду, сей шалапут, роз'ятривши наші серця, давно вже полетів від нас. Та все ж таки думка була багата й чудово влаштована.
Та сього мало. На кінцях столу стояли дві скляниці, зав'язані золотим папером, та що в тих скляницях? Чудо. Вода, правда, звичайна, та в сій воді плавало декілька живих різних рибок. Любо було дивитися на сю прикрасу.
Потім на столі стояло дві чашки гарячої страви, шість тарелів з різними холодцями, дванадцять соусників, шість печень з різного м'яса, а до них солона городина, а наостанку красувалося чотири пиріжні. Все те, поставлене симпатично, надавало чудового вигляду й спонукало їсти.
Коли ввійшли в залу, я попросив дорогих гостей, як усіх однаково мені милих і шановних, сідати до столу за старшинством літ. «Нехай, — думав я, — вони поміж собою рахують, а моя хата — скраю. Не явлю преферансу ні сватові, ні братові, то й ремства не буде на мене». Стали дідки й бабусі між собою пересідати, а нежонаті, підтоптані чоловіки, маючи ще гріховні помисли, що схиляли їх до шлюбу, так ті сідали не туди й не сюди, до старших не доходили й від молодих не відставали. А дівчата, так ті, совісті не питаючись, бігли на самий кінець і намагалися захопити останні місця.
— Ну й устругнув же штуку господар! — казав один гість до другого, не бачачи мене, що йшов за ними. — Дивись, як спритно впорядив!
— Видно, що був у Петербурзі, — відповідав йому товариш його.
— Тож-бо то й воно. Я й сам би що-небудь вигадав, так нічого в голову не лізе. — Сказавши се, вони пішли по своїх місцях; а я, потираючи руки від захоплення, почував незбагненну насолоду, бачачи, як показно все в мене влаштовано.
Коли вже всі посідали й музика, котрої було шість душ, вдарила щось наче марш, тут я мимоволі здихнув і майже голосно сказав: «О любі мої. справжні батеньку й матінко! Встаньте з домовин своїх! Прийдіть погляньте, як ваш син, Трушко, ваш матінчин пестунчик, яку учту справляє! Чи можуть ваші бенкети зрівнятися з його балом? У вас було просто, а тут яка розкіш, пишнота… канальство! У вас пищали сурми та стукали бубни, а в мене гримить хор музики без угаву: дві скрипки, бас, флейта, цимбали й бубон. Катай! У вас тільки й знали, що подавали меди, пива та наливки; а в мене розлийрічкою ллються вина таких назв, що й вимовити не вмію. Отакі наші!..» Та тут уже й урвалися мої вигуки, і я вдався в тяжку тугу від ганьби, що постигла мене.
Тисячу разів дякую натурі, що вона не виконує людських бажань. Що б з мене вийшло, якби мої справжні батьки, сиріч покійні батенько й матінка, серйозно встали з домовин і прийшли на нашу учту! Що б сталося з ними, якби вони побачили, що за таким пишно вбраним столом, усіяним, на око, чудовими наїдками, гостям не було чого їсти? О! якби вони тільки встали й, від незвички ходити нашими сходами, сяк-так вилізли б у залу, я б — ось побожуся вам! — тут же їх за рученьки та й повів би назад, та й сам з ними ліг би в могилу на вічні часи!.. Будь я бестія, якщо б не втнув такої штуки! Отак посприяли мені всі, і сей закликаний кухмістер, і оті заморські напої, і таки все-все.
Уявіть, що там коїлося! Почали з гарячої страви і — о фортуно! — тонко, ріденько і, як казали матінка покійні, «небо видно». Порозносили: декотрим не стало; а хто й одержав, однаково не їсть: таке холодне, наче вчора з припічка знято. Холодці ні те ні се: все на гірчиці, на оцті, а істотного м'яса і не питай! Соуси — наче мазь якась; ложкою нема чого захопити, і в них обпалені кісточки, де від чого зібрані. Печеня — недопечена, геть застигла. Пундиків було б і досить, та верхні гості набирали їх побільше, то нижнім уже й не стало. Я палав від сорому!