— Я маю на увазі, якщо ці жінки не сплутають нам карти.
— Це залежить від того, чи ми їм дозволимо сплутати карти. Насамперед розкажіть про свої наміри. А потім складемо план.
— Вважаю, що було б краще просто скласти каре, — пропоную я.
І викладаю в загальних рисах свій проект.
Ральф деякий час мовчить, мабуть, перевіряючи подумки, чи в цьому проекті немає якогось вразливого місця, на якому він міг би посковзнутись. Потім каже:
— Я згоден. І не варто втрачати час. Приходьте через півгодини з Розмарі, а я потурбуюся про Флору.
— Нарешті! — вигукує моя квартирантка, коли я заходжу в наш хол із зеленими шпалерами, що так заспокоюють нерви.
— Одягайся, мила. Бентон чекає нас через півгодини
— Навіщо? Аби ліквідувати?
— Поки що в програмі такого пункту немає. Скоріше звичайний бридж.
Розмарі підводиться зі свого улюбленого місця на дивані, де, напевно, досі їла свої нерви, але, перш ніж відправитись у спальню, не забуває спитати:
— А ви зробили свою справу?
— Думаю, що так. Хоча й не зовсім.
— Чому не зовсім?
— Бо зіткнувся з Флорою.
— Зіткнення випадкове чи за попередньою домовленістю? — дивиться на мене жінка неприємним поглядом.
— Ні те ні друге: раз стежила за нами, значить не випадкове. Але ми з нею й не домовилися, як ви собі уявляєте з вашою неймовірною підозріливістю.
— Ця жінка просто бісить мене своїм нахабством!
— Ревнуйте, — заохочую її. — Мені це дає задоволення.
— Ревнувати?.. Єдине, чого я боюся, — що вона може в останній момент поцупити діаманти.
— Навряд. Я не пророк, звичайно, але навряд. Мені здається, що у вас більше шансів.
— Шанси — це одне, П'єре, а кінцевий результат — інше. Знаєте, що я розраховую тільки на вас.
— Знаю, знаю, — кажу їй. — Тільки поспішайте.
Коли вона приступає у себе до складної процедури одягання, я запитую:
— Що поробляє ваша приятелька Віолетта?
— Немає її. Зникла, — лунає з другої кімнати голос Розмарі.
— Як це «зникла»?
— Ну, коли я повернулася додому десь о третій годині, я пішла провідати її, хоч вона цього зовсім не заслуговує, але її не було. А сусіди сказали, що вона поїхала своїм «рено» ще рано-вранці.
Ледве дочекавшись кінця фрази, йду на кухню і припадаю до вікна. Вілла навпроти темна. Деталь, не передбачена в моєму плані. Будемо сподіватись, що вона не важлива.
Рівно через півгодини ми заходимо у покої американця, супроводжувані Тімом чи Томом. Хоч одного з них я вже бив, однак усе ще не можу їх розрізнити. В холі разом із господарем нас уже чекає Флора.
— О, дорога, це чудове платтячко робить вас зовсім ефірною, — вигукує вона до Розмарі
Що на їхній гадючій мові означає «зовсім виснаженою».
— А цей облягаючий костюм чудово підкреслює вашу статурність, дорога, — відгукується моя квартирантка.
Що на тій же гадючій мові означає «повноту». Але Флора вдає, що не чула, і звертається до мене:
— П'єре, мій хлопчику, давно я вже вас не бачила…
«Одну годину», — відповідаю я подумки.
— Думаю, не варто зволікати, — докидає Ральф, підводячись зі свого крісла в кутку й рушаючи до приготовленого картярського стола.
Ми наслідуємо його приклад, і гра починається у звичному спокійному ритмі й у традиційному плані, тобто я програю. Програє, одначе, й американець, можливо, тому, що думки його занадто поглинуті чимсь іншим, а можливо, просто через те, що він грає в парі зі мною.
— Нічого, нам пощастить у любові, — заспокоює він себе звичним старим дотепом, викликаючи цим іронічні напівусмішки обох жінок.
У цю мить появляється Тім чи Том і доповідає, що хтось просить до телефону месьє Лорана.
— Хто б це міг бути? — вдаю стурбованого: несподіваний дзвінок — лише частина заздалегідь підготовленого плану.
— Справді, хто це? — запитує Ральф, кидаючи на мене підозрілий погляд.
Я підводжусь, рушаю коридором до кабінету і чую за спиною очікувану репліку американця:
— Хвилинку, я зараз прийду!..
Бо завдання американця — грати роль людини, вимученої недовір'ям.
Не звертаючи жодної уваги на телефон, ми вислизаємо один за одним через чорний хід і направляємось до машини Бентона, яка стоїть трохи даль Сідаємо спереду; і Ральф рушає на малому газі. Тіму чи Тому доручено через кілька хвилин повідомити дам, що мене терміново викликав якийсь месьє Бенато і що господар, жертва своєї звичної підозріливості, вирішив супроводжувати мене.
З цього моменту ситуація у віллі буде цілком у руках дам. Тобто: поки вони схильні будуть чекати, вони почуватимуть себе як у гостях, а коли захочуть вийти, то зрозуміють, що опинилися в полоні. Бо як пояснив мені Бентон, Том і Тім, незважаючи на їх тендітний вигляд, не такі вже й безпомічні.