— Віолетта зникла ще вранці, — зауважую я, коли ми проїжджаємо повз віллу Горанова, вікна якої все ще темні.
— Яке це має значення?
— Ніякого, коли не рахувати, що вона з усією своєю наївністю влазить у нашу комбінацію.
— Якщо влазить, викинемо, — недбало бурмоче Ральф.
Ми вибираємось на шосе, що веде до Лозанни, й летимо під сумним люмінісцентним світлом, від якого тебе охоплює світова скорбота. Мовчимо, бо все, що мали сказати один одному, вже сказано. Рух у такий час зовсім неінтенсивний, і освітлена стрічка шосе летить нам назустріч між двома щільними стінами навколишнього мороку. Через деякий час я уловлюю десь далеко за «б’юїком» дві сильні фари, і це спонукає мене порушити тишу:
— Сподіваюсь, що за нами не причепився ваш сьогоднішній «сітроен» чи щось інше в цьому роді…
— Я вже вас запевнив, що нічого подібного не буде, — сухо відповідає Бентон.
— Бо якщо втрутиться третя особа, це означатиме кінець операції.
— Ви починаєте повторюватись, дорогий, — зауважує американець.
Однак він теж повторюється, бо трохи згодом додає:
— А де гарантія, що ви не ведете мене у пастку?
— Не будьте смішним. Яка пастка? Тут, у цій країні, скоріше я у вас в руках, ніж ви у мене.
Фари за нами поступово наближаються, нарешті машина наздоганяє нас і залишає позаду. Якийсь незнайомий «мерседес» з незнайомою жінкою. Літня жінка, не з тих наших. Очевидно, Ральф навмисне зменшив газ, щоб пропустити «мерседес» наперед і відновити свій душевний спокій.
— Все-таки ви не назвали мені точно останньої зупинки, — знову озивається американець через деякий час.
— Було б зайвим називати її. Це могло б спокусити вас послати туди когось зі своїх людей, і все поламалося б.
— Мені і в голову не приходила така думка, — нахабно бреше він. — Я не такий уже безпорадний, щоб потребувати охорони.
— Вірю вам. Навіть якби не вірив, то ваш віддутий зліва піджак міг би переконати мене, що я помиляюсь. Хоч, на мою думку, ви даремно обтяжили себе цим прасом.
— Можливо, — відповідає Ральф. — Відверто кажучи, моя робота — досліджувати досьє й рахувати банкноти, а не стріляти.
— Сподіваюсь, що йдеться не про цілком формальну, а може, й уявну роботу в банку?
— В банку чи деінде, але моя робота переважно саме канцелярська. Хоч перш ніж дійти до цієї канцелярської роботи, я спробував і багато іншого. Отже, ви помилитесь, якщо здумаєте плутати мене з Кьонігом.
— Мені і в голову не приходила така думка, — в свою чергу запевняю я його. — Навпаки, я розраховую на те, що ви добрий професіонал. Бо якщо ви справді добрий професіонал, то навряд чи будете вдаватися до дурниць, які міг би допустити лише якийсь аматор і цим зіпсувати все.
Звичайно, у мене немає аж такого сліпого довір'я до американця. Я навіть схильний припускати, що «б'юїк» обладнаний невеличкою апаратурою, котра наповнює ефір своїми «піу-піу» й веде на відстані якийсь «сітроен» по наших слідах. І цілком імовірно, що команда «сітроена» має відповідний зв'язок з віллою, з якимось Тімом чи Томом, котрий у разі потреби готовий привести підкріплення. І все ж, навіть не вірячи у щирість Ральфа, я не маю підстав сумніватись у його користолюбстві. А користолюбство вимагає, щоб хоч на час нашої оборудки ми залишалися тільки вдвох. Щоб оборудка відбулася без свідків. Щоб у шефів американця не закралося й тіні сумніву. Щоб усе було як годиться.
Ризик може виникнути після того. Звичайно, Бентону неважко відпустити мене геть. Я зникаю з документами, які не мають капітального значення, і даю йому спокій. Але він не проявить такої великодушності. Так само, як і не передасть мене своїм шефам. Він просто ліквідує мене, і то лише з єдиною метою — назавжди позбутися невигідного свідка.
— На який час ви призначили своїм людям починати діяти? — запитую я, аби лише щось сказати.
— Ви стаєте справді неможливим, Лоране, — бурчить Бентон.
— Бо я вже вам пояснював, що тайник неможливо відкрити за п'ять секунд. І буде однаково незручно для нас обох, якщо ваші люди пхатимуть свого носа передчасно.
— Ви стаєте справді неможливим, — повторює американець. — Можете бути певні, що ніхто не пхатиме свого носа і ніхто ні в чому нам не перешкодить.
Решту дороги ми мовчимо. Лише коли в'їжджаємо в Лозанну, Ральф запитує: