— Ви мені й не завдаєте клопоту. Боюсь тільки, що кімнати не в зразковому стані, але якщо йдеться лише про побіжний огляд…
Виходимо в коридор, минаємо по дорозі двері наступних двох кімнат і опиняємось біля підсобних приміщень. Двері до підвалу широко відкриті, і ми одразу помічаємо цементні сходи, що ведуть униз. Знаходжу вимикач. Тільки б не бракувало лампочок. У цих старих підвалах іноді взагалі забувають вкручувати лампочки. На щастя, тут не так.
Спускаємось по сходах й опиняємось у просторому приміщенні, майже порожньому, якщо не рахувати батареї парового опалення у куті. Згадувана стіна — очевидно, та, що навпроти. Нічим не зайнята бетонна стіна, на якій видно відбитки дерев'яної опалубки, але без будь-якої ніші чи отвору. Якщо, звичайно, не зважити на невеличкий отвір у кутку з двома трубами, до яких приладнано ручки для регулювання пари.
Я наближаюсь до отвору, супроводжуваний американцем. Відкручую один із кранів і всовую в середину шарикову ручку. Нічого^ Відкручую другий кран і повторюю операцію. Ледь чутне клацання — й бетонна стіна повільно і безшумно відсувається вбік, відкриваючи вхід у бункер.
Ми заходимо й обмацуємо стіну біля отвору. Ральф натрапив на електричну кнопку — приміщення наповнюється тьмяним червонуватим світлом слабкої лампочки. Кволе світло, але цілком достатнє, щоб виразно побачити у глибині приміщення солідні сталеві двері вмурованої у стіну каси.
Я краєчком ока з цікавістю спостерігаю за американцем. Однак, — чи це характер, чи маска, — обличчя його зберігає спокійний вираз.
— Давайте ключ, Лоране.
— Спершу негативи, Бентоне.
Він засуває руку в кишеню, дістає мініатюрну касетку і подає мені.
— Сподіваюсь, це знімки не старих газет…
— Можете перевірити.
Я перевіряю, потім ховаю їх і дістаю ключ.
— І копію… — нагадує Бентон.
Передаю й копію.
Американець направляється у глиб бункера; помітивши, що я йду за ним слідом, попереджає:
— Дозволяю дивитись, але нічого не чіпати.
Він встромляє ключ у щілину, двічі повертає його й без особливих труднощів відчиняє важкі двері. Перед нами відкривається середина каси, достатньо освітлена, аби побачити, що в ній дві ручні валізки. Дві ручні валізки на двох поличках — і більше нічого.
В цю мить я уловлюю, що позаду ледь чутно клацнуло. Обертаюсь — бетонна стіна повільно повзе на своє місце, щоб поховати нас. Крізь щілину в останній момент помічаю кволу й безпомічну фігуру Віолетти, яка досить стійко тримається на обох ногах без сліду гіпсової пов'язки.
Погляд американця скерований у тому ж напрямку, відкриваючи йому ту ж безнадійну ситуацію: бетонний бункер перетворився у нашу гробницю.
Я підходжу до фатальної стіни. Не для того, звичайно, щоб зрушити її руками, а щоб пошукати можливий важіль для маніпулювання зсередини. Але такого важеля немає.
Маніпуляції передбачені тільки з того боку.
— Це ви винні, Лоране, — втомлено бурмоче американець, опираючись на стіну, навіть не звертаючи уваги на те, що вона вкрита пилюкою. — Якби ми були зв'язали її як слід і всунули кляп у брехливий ротик, то зараз працювали б зовсім вільно.
Він замовкає, зрозумівши, що докори тут марні, і повільно, вже без ніякої охоти, повертається до каси.
— Подивимося хоч, що там усередині. Часу тепер досить. Цілком досить. Аж поки не закінчиться кисень і ми не луснемо від задухи.
Ральф бере одну валізку, кладе її на цементовану підлогу й відкриває. Я не завдаю собі клопоту підходити ближче, бо й здаля бачу її вміст: золоті предмети, золоті монети, коштовності, взагалі речі, які кожен обиватель тисне потроху в якийсь куток, але яких тут не трохи, а багато.
Американець сяк-так перекладає скарби і робить висновок:
— Немає діамантів.
— А того вам не досить? — кидаю я.
— Я б сказав, що в даний момент і за таких обставин навіть забагато, — відповідає Ральф. — Але діамантів немає…
Він зневажливо відсуває ногою валізку, підходить до каси й бере другу. Та ж сама картина: дріб'язок із жовтого металу, який виконує так мало роботи, але який люди звикли вважати таким цінним. Плюс кілька плоских оксамитових і шкіряних коробочок з прикрасами. Але в одній з них — не прикраси.
— Діаманти…
Голос американця зовсім меланхолійний. У мене таке відчуття, що він був би більше задоволений, якби не знайшов їх. Тому що зараз, коли діаманти знайдено, пастка, в якій ми опинились, очевидно, здається йому ще більш жахливою і зловісною.
Я підходжу, щоб усе-таки глянути на ці славнозвісні діаманти. Все одно, як каже Ральф, часу у нас досить. Навіть більше ніж досить.