І знову через якісь години чи то хвилини чується його голос, уже зовсім далекий:
— А втім, ви маєте повне право… захищати їх, цих жінок. Якби не вони… я давно засік би вас… і знешкодив.
— Яким способом? — запитую з зусиллям.
— Найрадикальнішим… Я вас поважаю, Лоране… найрадикальнішим… півзаходи образливі для людини вашого рангу…
І ми знову агонізуємо, кожен біля підніжжя своєї стіни, кожен на своєму власному лобному місці.
— А тепер… ми взаємно знешкодились… у цьому бункері… у цій гробниці на двох… І вам, напевно, гидко, що ви змушені лежати біля такого… як я…
— Чому?.. — знаходжу силу відповісти. — На полі бою противники часто падають один коло другого…
— Так… справді… падають один коло другого… Але ховають… їх не разом. А ми будемо в одній братській могилі… братській могилі шпигунів…
«Власне, тут тобі й місце, — кажу я про себе, бо вже не маю сил говорити. — У цьому бункері від війни. У цьому бункері, який залишився після того, як війна минула… Власне, тут місце нам обом. Ми залишилися від війни і продовжували вести війну, для нас війна ніколи не закінчувалась… І нічого дивуватися, що ми разом, Ральфе… і нічого корчити з себе дурня… бо ти знаєш, що наша війна — інша… не така, як та, з окопами і позиціями… це інша, і кожен воює в тилу противника, і кожен має противника у своєму тилу… і поки вона триває, будемо завжди разом… ми або такі, як ми… бо ми неможливі один без одного… бо не можемо один без одного… один без другого втрачає сенс… так само, як ніч і день, як темрява і світло…»
Світло, так… Тільки воно вже ослабло… Воно зникає. Мабуть, надворі смеркається. І я дивуюся, доки ми сидітимемо в сутінках, невже ніхто не здогадається увімкнути лампу.
Ми з Бориславом посхилялися кожен у своєму зеленому кріслі під зеленим фікусом, вершина якого вже вперлася в стелю кабінету. На дивані, звичайно, мій колишній шеф, якого я завжди вважав у якійсь мірі педантом, можливо, тому й він мене завжди вважав у якійсь мірі авантюристом. Що ж до генерала, то він воліє не засиджуватися. Він повільними кроками міряє килим з кінця в кінець або іноді зупиняється, думаючи про щось.
— Це вже не перший раз, — сухо говорить мій колишній шеф, оскільки в цей час він узяв слово. — Боєв виконає завдання, і непогано, подолає важкі етапи, а в кінці, коли треба поставити крапку, він замість цього потрапляє в халепу. Це вже не перший раз…
— Міг не потрапити, — не стримується Борислав. — Якби в житті все відбувалося так легко, як відбувається на папері, то міг би не потрапити…
— Як усе відбувається в житті, це не тільки вам відомо, — спокійно заперечує мій колишній шеф. — Ми також росли не лише в канцеляріях… План, добре накреслений на папері, може бути й добре здійснений. Особливо таким досвідченим працівником, як Боєв. І особливо коли він вчасно зуміє приборкати в собі цю схильність до авантюри…
— Якої авантюри? — знову заперечує Борислав, усупереч порядкові. — Тут немає ніякої авантюри.
— Бориславе, ти помовч, — бурчить генерал. — Не перебивай людину.
— Хай перебиває, — зауважує мій колишній шеф. — Мене це не бентежить. Але хай буде об'єктивнішим.
Він дивиться на мого приятеля своїми гострими холодними очима і каже:
— Яка авантюра? А як інакше назвати весь цей торг з американцем? І навіщо, власне, потрібний був цей торг? І чого було залазити в бункер?
— Дуже просто: щоб поповнити досьє. Щоб добратись до останнього фрагмента, якого бракувало, — відповідає Борислав.
— Дані, які містяться в цьому фрагменті, зовсім не такі важливі, аби класти на карту своє життя. Дані цього фрагмента можна було б одержати під час слідства.
— Так, але, можливо, не настільки вичерпні. Притому ціною великих труднощів і довгого часу.
— Ціна не така вже й висока, щоб ризикувати життям, — спокійно заперечує мій колишній шеф.
— Зрештою, він ризикував своїм власним життям… — кидає Борислав, ковтаючи кінець фрази.
Проте я знаю, що кінець фрази — «а не вашим»
— Думаю, що наше життя належить не тільки нам, — сухо зауважує мій колишній шеф.
— Справді, — погоджується Борислав. — Але що вдієш: є люди, які звикли доводити справу до кінця і виконувати завдання повністю, до останнього фрагмента, навіть ризикуючи не повернутися…
— Не повернутися — значить не виконати добре завдання, — заперечує мій колишній шеф. — Або виконати його надто дорогою ціною.
Я уважно слухаю їх, схилившись у своєму кріслі, однак відчуваю, що вони вже починають повторюватись, як часто буває під час суперечки, хоч генерал небезпідставно вважає, що істина нерідко народжується в суперечці. Я слухаю їх уважно, але через деякий час мені стає прикро від однієї думки: раз питання стосується мене, то чи не пора нарешті поцікавитися й моїм поглядом на речі, а не говорити так, ніби йдеться про відсутнього.