— Ти справді дещо небезсторонній, Бориславе, — озивається нарешті генерал. — Кінець кінцем фактом є те, що в нас немає останнього фрагмента. Нема, хоч заплачено за нього надто дорого.
Він замовкає, потім каже з якимось відтінком докору, але так, немовби докоряє не Бориславу, а самому собі:
— Небезсторонній, братику… і я тебе розумію… Ми втратили досвідченого працівника… і товариша…
Аж тоді я розумію: мені не дають слова через те, що я мертвий.
Світло никне ще більше, западають сутінки. Не сутінки смеркання, а сірий морок неясних сновидінь. І, як завжди, у цих неясних сновидіннях я бачу Любо, який іде повільною недбалою ходою, ледве помітно тягнучи одну ногу.
Колись там, на гострих шпилях біля кордону, коли ми гналися за бандитами, Любо був важко поранений і, хоч уцілів, з того часу трохи налягає на одну ногу, правда, зовсім легко, але все-таки налягає; це стало його другою природою, бо він налягає навіть тоді, коли приходить до мене уві сні, хоч було б логічно припускати, що тінь не ходить так, як ми, отже, могла б рухатись нормально.
Він підходить і зупиняється поруч, однак не дивлячись на мене, начебто ми на конспіративній зустрічі, начебто вдаємо зовсім незнайомих людей, які чисто випадково опинилися за два кроки один від одного.
— Можеш, брате, розказати це своєму колишньому шефові, а не мені, — бурмоче Любо, майже обернувшись спиною до мене, начебто ми на якійсь конспіративній зустрічі. — Я знаю, чому ти поліз у віллу американця, як опинився в цьому бункері. Поліз, щоб урятувати мого хлопчиська.
— Не говори дурниць, — кажу я. — Тобі відомо, що у мене було завдання.
— Розказуй це комусь іншому, брате, а не мені, бо я тебе бачу наскрізь, я ж тебе вчив ремеслу. Знаю, навіщо ти це зробив.
— Я міг визволити Бояна і забратися геть, — кажу йому.
— В тому-то й справа, що не міг. І ти це добре розумів. Ти міг забратись і врятуватися, але раніше, одразу після того, як зрозумів, що Боян провалився. З точки зору професіонала так і слід було зробити. Не стрибати з тераси, а зникнути, залишивши на Борислава турботу про врятування хлопця. Все-таки його, кінець кінцем, напевно б випустили. Навіщо він їм потрібен. їм ти був потрібний, ти!..
— Дурниці говориш, — відповідаю я, не дивлячись на Любо, ніби ми справді на конспіративній зустрічі. — Я хотів намацати і третю частину досьє.
— Третю частину!.. Яка важниця! Ти чіпляєшся за третю частину, бо все одно вже влип. Ти знав, що вони обрали тебе для спокутної жертви і що після провалу Бояна нічого було більше робити з точки зору професіонала, а треба було блискавично зникати. А ти замість того поліз їм у руки. Щоб урятувати мого хлопчиська.
— Верзеш щось… з своєю «точкою зору професіонала»… Кінець кінцем, професіонал чи ні… раніше чи пізніше… ти ж знаєш, усі підемо до тебе… так що досить мене оплакувати…
І щоб не дати йому продовжувати й примусити йти геть, я відкриваю очі. Відкриваю важко, з зусиллям. Намагаюся зосередити їх на чомусь реальному, поки я все ще тут, на цьому світі, і втуплюю погляд у сіру пустку стелі з нерівними відбитками опалубки. Однак, немовби відчувши, що я хочу вхопитися за неї, стеля наді мною раптом починає крутитися, ця бетонна стеля з відбитками опалубки і з кволою лампочкою. Вона крутиться повільно, але не спиняється, і я відчуваю необхідність схопитися за щось, аби не впасти кудись убік чи навіть на цю саму стелю, яка невпинно крутиться… «Закрий очі! Закрий очі!» — каже мені якийсь голос, і я закриваю їх, але під повіками починають мерехтіти гострі світлі рисочки, немовби якась дротяна сітка, розпечена до білого, а в голові все страшніше довбе нестерпний біль, довбе наче не молотком, а долотом. Я повертаюсь на бік, але й тут переді мною виступає розпечена дротяна сітка; повертаюсь на другий бік, але вона й там; вона оточує мене з усіх боків, ця дротяна сітка, розпечена до білого, я відчуваю, що задихаюсь в ній, і щоб не задихнутися зовсім, нарешті відкриваю очі; однак наді мною темно, скрізь навколо темно, якийсь морок чорно-червоними плямами, серед яких десь далеко крутиться, наче самітна зірка, кволий кружечок лампочки.
— Треба рухатись… — чую голос. — Ти мусиш встати, щоб розсіяти темряву… Темрява внизу. Ти мусиш встати.