— Ви вже йдете? — чую я хрипкуватий голос. Голос Брунера.
— Вгадали, — відповідаю спокійно. — Мені вже починає ставати нудно. І не ламайте мою руку, я вас прошу. Це зовсім зайве для нас обох.
— Особливо для вас… — ричить німець.
Він усе-таки ослабив кліщі, очевидно, обеззброєний моєю спокійною поведінкою.
— Я відпущу вас, Лоране. Ви знаєте, що я проти вас нічого не маю. Однак лише після перевірки. Підніміть руки і стійте тихо.
Я слухняно піднімаю руки і, поки він обмацує мене, пояснюю:
— Якщо ви шукаєте діаманти, запевняю, що не знайдете. В цей момент вони вже, очевидно, у руках вашої приятельки. Я виконав свою обіцянку, Брунере.
— Не розжалоблюйте мене, Лоране. І тримайте руки вище, — знову ричить німець, переходячи від поверхового обмацування до справжнього обшуку.
— Тільки, прошу вас, не забирайте касетки…
— Потрібні мені ваші касетки…
— Що ж до пістолета, то я готовий вам його відступити. Правда, це пістолет Бентона, але він і вам може знадобитися.
— Не виключено, — погоджується німець, забираючи пістолет.
У цю мить фізико-хімічні реакції в його лінивому мозку встигають переробити зміст тільки що почутого прізвища.
— Бентон? Де він?
— Внизу з Флорою, — пояснюю я. — Але можете не боятися: в даний момент роги вам не загрожують. Що ж до діамантів…
— Досить натякати! — кричить Брунер. — Говоріть, Лоране, діаманти справді там? Там чи ні?
— Ви що, глухі? Здається, я зрозуміло висловився: і діаманти там, і Флора там, і Бентон там!
Моє роздратування, очевидно, досить переконливе, як і вміст кишень, тому що німець залишає мене і вривається в будинок. Я, в свою чергу, звичайно, кидаюсь до «опеля», однак мене чекає невеличке розчарування: ключів нема. Славнозвісна німецька кмітливість…
Проте я поспішав до машини не зовсім даремно: це дає мені можливість сховатися біля неї якраз за дві-три секунди перед тим, як на газон влітає інша машина. На цей раз «сітроен». І, здається, добре знайомий.
Двоє пасажирів «сітроена» вискакують і мчать до входу. Наскільки я встигаю угледіти, перший — Кьоніг, а другий Тім чи Том, скоріше Том, бо він був шофером. Через рік-другий я, можливо, почав би вже розрізняти цих метисів.
Я поспішаю до «сітроена», сподіваючись, що метиси не такі акуратні, як німці, але на мене налітає зморена й задихана Розмарі, яка вискочила з-за дерев, немовби дороге видіння.
— О П'єре! Ви завжди появляєтесь якраз тоді, коли найбільше потрібні мені. Де зникли ті двоє?
— А що у вас спільного з тими двома?
— Вони весь час переслідували мене, але я нарешті втекла.
— Тепер, одначе, вони від вас утекли, — кажу я. — І випередили вас на частку секунди. Маю на увазі марафон за діамантами.
— Де діаманти? — запитує вона, гарячково хапаючи мене за руку.
— Внизу, у підвалі. Але не раджу вам лізти туди. Припускаю, що ось-ось можуть загриміти святкові залпи.
Ніби підтверджуючи моє припущення, у цей момент в підземеллі будинку лунає глухий постріл. За ним ще два — один за другим. А потім ще кілька.
Однак ця імпульсивна жінка, замість того, щоб позадкувати, і собі кидається до будинку.
Божевільні люди.
Більше тут нічого робити. Єдина моя турбота — вирішити, чому надати перевагу — «сітроену» чи червоному «фольксвагену» Розмарі, який стоїть недалеко, за чагарником.
Все-таки Розмарі — моя приятелька. Таке довге співжиття… Майже зовсім безхмарне і досить змістовне — з повчальними бесідами про імпресіоністів, про благородні камені, про людину-егоїста. До того ж «сітроен» більш потужний, а я здавна вихований у дусі відомої формули: «Бережіть свій час».
Я сідаю на могутнього коня сучасної французької техніки, пришпорюю його і під його лютий рев мчу в Берн.
У цей тихий і сонний Берн, де так приємно жити… А може, і вмерти. Як казав Брунер: «Умерти в Берні…» І все ж мій девіз — умирай лише в крайньому випадку.
— Чи не досить тобі гнатися наввипередки з вітром? — запитує Борислав, який то дрімає біля мене, то балакає про се, про те.
— Як же наввипередки з вітром? — кажу я. — Хіба не бачиш, що він дме навпроти?
— В усякому разі я особисто перекусив би щось. І випив би дві-три кави.
Видно, я таки справді захопився. Так само, як мила Розмарі, починаєш посилено думати — і натискаєш на газ. А ми вже годину їдемо по Австрії. І взагалі немає ніякої потреби гнатися наввипередки з вітром.