Шосе в'ється серед розкішного альпійського пейзажу. Нарешті цей розкішний пейзаж, знайомий з кольорових листівок. Високі засніжені скелі, що застигли на тлі синього неба. Під ними — згладжені хребти, вкриті сосновими лісами. А ще нижче — смарагдові пасовища.
І якби ми хотіли зробити той єдиний крок, який відділяє велике від смішного, то мусили б продовжити і додати, що ще нижче, на вузькій сірій стрічці шосе, повзе чорна машина — малесенький жучок серед цієї безмежності, який поспішає кудись у своїх справах. А в машині скулилися двоє людей. Той, що дрімає, — Борислав. Про другого можна й не нагадувати. Це ваш покірний слуга Еміль Боєв.
— Емілю, — знову прокинувшись, озивається Борислав. — Якщо не зупиниш перед першим же закладом, я випущу воду з радіатора.
Залишити радіатор порожнім у цей теплий червневий день — справді серйозна погроза, та й, зрештою, вже десята година, а в таку пору навіть ледарі поснідали, не кажучи про порядних людей.
Ще два повороти, і перед нами з'являється згадуваний заклад — кокетливий ресторанчик з терасою, що примостився на схилі якраз біля шосе в оточенні темної соснової зелені.
— Цей тобі подобається? — запитую я, зменшуючи швидкість.
— Яке це має значення? Ми тут не збираємось проводити літо. Ставай і все!
Стаю. Залишаю машину біля шосе, бо не бачу, куди можна було б її загнати; ми піднімаємось по сходах на терасу і влаштовуємось за столом у тіні сосни. Борислав замовляє сніданок, я — газети, і трохи згодом кожен з нас поринає у свої заняття: для мене головне — преса і кава, а для мого приятеля — булочки і варення.
— Що пишуть про твою історію? — запитує Борислав поміж ділом.
— Нічого собі, — бурмочу я. — «Лозанна. Зведення порахунків у віллі… Метис, особу якого не встановлено, убитий трьома пострілами… Біля нього знайдено ще два трупи… Макс Брунер і Отто Кьоніг… Власниця вілли зв'язана у кімнаті… Розпочато слідство…»
Відкладаю газету, аби ще раз перевірити якість австрійської інформації, зіставивши її зі швейцарською. Потім знову повертаюся до цього могутнього засобу масової комунікації — преси.
— Але є й інше, — спішу повідомити приятелеві, зазирнувши на останню сторінку. — «Вчинено напад у Женеві. Американський підданий Ральф Бентон, який, очевидно, з метою грабежу вдерся у бюро ювеліра Тео Грабера», ну, і так далі… «Грабера поранено двома пострілами» та інше… «у важкому стані відправлено до лікарні» і так далі… «Ральфа Бентона затримано. Ведеться слідство».
— Досить з тебе? — запитую Борислава, маючи на увазі інформацію.
— Як досить? Ще замовимо, — відповідає він, оскільки його думки зайняті в основному сніданком.
Не встигли ми зробити замовлення білявій кельнерці у тірольському костюмі, як зі сходів чується дзвінкий і привітний голос:
— О П'єре! Я була певна, що ви тут! Бачила внизу вашу машину.
— Я тут і завжди до ваших послуг, дорога, — люб'язно відповідаю, встаючи, щоб подати стілець своїй колишній квартирантці й познайомити її з Бориславом.
Жінка сідає, і мій супутник спішить замовити ще одну каву, після чого Розмарі дістає можливість вилити всі почуття, які зібрались у її душі.
— О П'єре! Який кошмар був! Ці чоловіки стрілялися, як дикі звірі, там, у тому підвалі…
— Дикі звірі не стріляються, дорога, — дозволяю собі зауважити. — В цьому відношенні вони більш стримані.
За якусь мить додаю:
— Сподіваюсь, ви все-таки завбачливо дочекалися кінця канонади…
— Звичайно… Хочете, щоб я лізла під кулі? Але все було настільки жахливо!.. І ця кров…
— Так, — киваю я співчутливо. — Без крові неможливо. Кров і діаманти. Власне, як закінчилася ця діамантова історія?
— На мою користь, звичайно, — з гідністю відповідає жінка.
Потім додає уже скромніше:
— Хоч і не зовсім…
— А точніше?
— Ну, після того як ті дикуни перестрілялися…
Вона замовкає, бо з'явилася біла австрійка з великим підносом. А Розмарі не в стані продовжувати, тому що напевно голодна не менше, ніж Борислав, і мусить конче вхопити хоч кілька шматочків, запиваючи кавою з молоком. І лише після того каже:
— Коли ущухла стрілянина й розвіявся дим, я, звичайно, пішла подивитися, що сталось, і побачила тайник. Флора вимагала, щоб я одразу відкрила їм, і докладно пояснила, як це робиться, але я все-таки не вчорашня, як ви висловлюєтесь, тому запропонувала: хай вона перш за все віддасть діаманти, а потім поговоримо про інше. Вона, звичайно, — знаєте, який противний характер у цієї німкені, — навіть слухати не хотіла про таку умову і спочатку нахабно брехала, що діамантів узагалі не було, але хотіла віддати мені якусь валізку з іншими коштовностями. Потрібна дуже мені її валізка; можна подумати, що я стільки місяців стирчала в цьому нудному Берні заради якоїсь валізки! Я спробувала пояснити їй усе це. Словом, поставила ультиматум: або негайно всі дев'ять діамантів до одного, або я натискаю на кнопку до кінця — і хай вам земля пером! Ясна річ, вона нарешті, незважаючи на її неможливий характер, мусила відступити. А щоб її не турбував Бентон, я мала подати їй пістолет, з тієї умовою, звичайно, що вона не використає його проти мене. Словом, я нагнулася до кранів і діждалася, поки в щілині появилась коробочка, яка напевно добре вам відома і яка є точним двійником тієї вашої, з фальшивими діамантами. І лише переконавшись, що все на місці і що це не копії, а оригінали, я вирішила зробити наступний крок.