— А може, і з пістолетом? — запитую я.
Вона кидає на мене гострий погляд, і її чудові сині очі раптом сіріють:
— Чи не зустрічав ти Розмарі?
— Розмарі? Де я міг її зустріти?
— Я собі подумала, бо справді мала пістолет. Але вже було пізно. Та й Брунера уже не стало.
— Не бачу, щоб ти була в траурі, дорога. А чорне пасувало б тобі. Ти виглядала б стрункішою.
— Пора б уже зрозуміти нарешті, мій хлопчику, що я не роблю ставки на непотрібну стрункість, як твоя Розмарі. Якраз навпаки. На цьому світі ще не перевелися чоловіки з нормальними смаками.
— Значить, ти упустила діаманти… — підсумовую. — Я доклав стільки праці, щоб вони дісталися тобі, а ти під кінець випустила їх.
— Я б не випустила їх, якби ми в той день, перш ніж виїхати з Лозанни, підскочили до вілли Віолетти. Якби тільки я знала про віллу Віолетти… Але ти-то знав і мав ключ у кишені, проте не завів мене туди.
— А знаєш, що б тоді було? Ми з тобою й досі лежали б у тому бункері і ніхто не прийшов би нам відчинити, бо, крім мене, ніхто не знав про тайник. І коли я кажу «лежали б», то ти, напевне, розумієш, що йдеться не про любовні обійми, а про інше, гидке й холодне, — про смерть.
— Дійсно… Та гадюка вже підстерегла… Просто я не подумала.
— Гадаю все-таки, що ти хоч порилася у валізках, дорога. Там було чимало речей…
— Чого в них ритись? Я забрала так, як вони були, і замкнула у банківському сейфі на своє ім'я. І все-таки це не діаманти. Але й я не жадібна. Коли маєш розум, можна обійтися і без діамантів. Вони потрібні таким легковажним персонам, як твоя Розмарі. Аби промотати їх з кимось таким, як ти, котрий теж не знає ціни грошам. Що стосується мене, то я маю інші плани…
— По торговій лінії… — здогадуюсь я. — Фрау Пулфер…
— Не плутай мене з фрау Пулфер, мій хлопчику. Я не займаюся дрібницями.
— Зрозумів: ти відкриєш готель, — знову висловлюю я здогад.
— Готелі — справа непогана, — киває дама. — Але від них повільна віддача. Я відкрию шикарний ресторан десь у шикарному місці…
— І візьмеш мене з собою…
— Ніколи в світі, — заперечує Флора.
— Чому ж? Посада домашнього собаки вакантна.
— Так, проте я не маю звички тримати домашню змію. У тебе важкий характер, мій хлопчику. Вже не кажу про те, що ти полюбляєш подвійну гру, але ти ще й любиш командувати…
— Я розраховував на більшу симпатію, — сумно бурмочу я.
— А втім, я б тебе взяла… — зауважує Флора. — Якби ти не був замішаний у тих небезпечних справах, політичних. А раз ти замішаний, то вплутаєш і мене. Ні, П'єре! Я люблю гроші, однак не зневажаю і спокою.
— Ясно, тобі потрібен чоловік.
— Коли він мені буде потрібен, я його легко знайду. Незважаючи на те, що у мене зріст і кілограми не такі, як у твого американського феномена. Хоча чоловіки з нормальними смаками стали рідкістю, але все-таки ще не зовсім вимерли, мій хлопчику.