— Ви брехун за фахом чи просто аматор? — запитує чорнява без тіні посмішки.
— Не люблю брехати, — сухо відповідаю. — Коли правда не на мою користь, волію мовчати.
— Гаразд, гаразд, — заспокійливо киває гостя. — Ще рано говорити про характер. Краще скажіть, як вас звати.
— Еміль.
— Лише Еміль? — вона здивовано підводить брови (дуже гарні й зовсім природні, між нами кажучи) і потім спроквола додає: «Еміль, або Про виховання»… Нещасний Руссо! Коли б він знав вас, то навряд чи об'єднав би у своєму заголовку ці два несумісні поняття. — Краще облишмо класиків, — пропоную я. — Ваше ім'я?..
— Франсуаз.
— Чим ви дозволите мені спокутувати свою провину? Віскі чи мартіні? — запитую, підходячи до буфета, в якому я вже встиг усе обстежити.
Вся ця балаканина — суцільні дурниці, але якщо розмова почалася нещиро, її вже важко змінити, треба якийсь час побазікати.
— Я віддаю перевагу перно, якщо, звичайно, воно у вас є, — заявляє Франсуаз.
Ця назва викликає в моїй свідомості лише якусь далеку літературну асоціацію. На щастя, чорнява приходить мені на поміч і відшукує в буфеті пляшку перно, на якій написано «Рікар». Потім, знову ж таки спільними зусиллями, беремо з холодильника на кухні кілька кубиків льоду, знаходимо глечик з водою, келихи, виходимо на веранду і розставляємо все це на столику.
Праця зближує людей. Коли ми нарешті сідаємо коло своїх келихів, фальшивий тон розмови змінюється на пристойний.
— Ваш приятель виявився страшенно наполегливою людиною, — звіряється мені Франсуаз, припаливши запропоновану мною сигарету й опустившись у крісло.
Я не знаю, яке справжнє ім'я моєї гості, та, судячи з її вимови, вона француженка. А втім, цього разу мене цікавила не стільки її вимова, як дві стрункі ніжки, що їх вона необережно схрестила перед моїми очима. Я намагаюсь відвести погляд і незручно соваюся в кріслі.
— Вас щось турбує? — невинно запитує гостя.
— Оці ноги…
— Боїтесь, щоб не наступили на вас?
— У переносному розумінні так. На серце.
— Вибачайте. Наступного разу я прийду в бальній сукні. Їх за традицією шиють аж до п'ят.
— Отже, мій приятель наполеглива людина? — запитую, щоб покласти край дурницям.
— Просто нестерпний. Мене тільки дивує, чому ви вирішили діяти не сам, а через нього. Спочатку я була подумала, що ви глухонімий.
— Я соромливий. Надто соромливий.
— Соромливі люди не хваляться своєю скромністю. А втім, ще побачимо.
— І швидко настане це «ще»?..
Жінка кидає на мене швидкий погляд, але тільки промовляє:
— Я страшенно голодна.
— Тут десь є прислужник, але я не знаю, куди він запропастився, — виправдовуюсь я.
— Ви, бачу, знайомі з цим будинком так само, як і я…
— Вгадали, — киваю головою. — Я тут з учорашнього вечора.
— Як же це? — питає Франсуаз, беручи другу сигарету. Підношу їй вогню, потім припалюю сам і двічі глибоко затягуюся для того, щоб виграти час. Тоді пояснюю:
— Це просто неймовірна історія, люба Франсуаз. Увечері, покинувши вашу досить непривітну компанію, ми вирішили зіграти в покер, і наш спільний знайомий програв мені цю віллу…
— … в яку ви негайно ж перебралися, — додає чорнявка. — Що ж, для людини, яка не любить брехні, вигадка непогана. Сподіваюсь, це не єдина страва, якою ви почастуєте мене.
— Боюся, що таки єдина, — скрушно визнаю. — Якщо тільки ми не докладемо спільних зусиль…
— «Еміль, або Про виховання», — сумно вимовляє жінка, гасить у попільниці сигарету й, прикро зітхнувши, підводиться. — Бідолашний Руссо! Та що вдієш… То ходімо, чого ж сидите?
Так ми спільними зусиллями беремось іще за одну справу. За півгодини на столі в холі з'являється щось схоже на холодну закуску: ковбаси, варене курча, рибні консерви і салат. Нестачу їжі якоюсь мірою врізноманітнюють численні пляшки.
Як уже я казав, праця зближує людей. За вечерею ми невимушено розмовляємо про те, про се. З притаманною жіноцтву цікавістю запитує здебільшого Франсуаз, а я задовольняюся відповідями. За шість місяців я набув у цьому певного досвіду, цілком достатнього, аби зрозуміти, що запитання чорнявої, начебто байдужі і на перший погляд зовсім безневинні й щирі, ставляться з метою довідатись про моє минуле, сьогоднішнє і, наскільки це можливо, про майбутнє. Я її, звісно, дурю, імпровізуючи зі сміливістю й легковажністю людини, яка не прагне, щоб їй вірили.