Минув цілий тиждень мого перебування на віллі, поки чорнявка завітала до мене вдруге. Це сталося надвечір — о порі, коли самотність гнітить навіть таких людей, як я, — тобто тих, кого життя наділило тільки самотністю. Я саме знімав піжаму, щоб надягти нову білу сорочку, як раптом чую дзвоник. Коли Франсуаз входить до холу, я саме вожуся з краваткою.
— Добрий вечір. Ви прокинулися чи збираєтесь знову лягати? — запитує вона, дивлячись на мене із вибачливою цікавістю.
— Ні те, ні друге. Просто готуюся до зустрічі з вами, — скромно відповідаю я.
— Яка інтуїція… Схоже, що кохання робить людей ясновидцями.
— І зненависть теж.
— У такому разі мені, мабуть, краще піти.
— Дозвольте, я хоч пригощу вас кавою.
— Невже ви настільки ненавидите мене? Краще вже пригостіть ляпасом.
— Гаразд, не будемо лаятись, — примирливо бурмочу я. — Пригощу вас келихом перно, а ви мене — кавою.
Вдягаю піджака і прямую до буфета, намагаючись обмежуватись лише суто діловими рухами й не дивитися на Франсуаз, бо сьогодні вона ще більше збуджує мене. Не знаю, чим це викликано: тим, що образ цієї жінки переслідував мене цілий тиждень, чи її визивним туалетом, але присутність Франсуаз знову впливає на мене як ідея фікс. На ній світло-синій костюм, який щільно облягає її форми, й поплінова блуза в синьо-шоколадних квітах. Я вже не кажу про імпозантні обриси бюста. Пастельно-синій колір надає її волоссю, чорним очам та білому обличчю якоїсь майже неймовірної ефектності. Цій жінці личать усі кольори.
— Ви, певно, збиралися кудись? — цікавиться гостя, поки я пораюсь із пляшками й келихами.
— Не вгадали. Я звідси не виходжу.
— Правда? Навіщо ж тоді цей вишуканий вигляд?
— Так, для самопочуття.
— Сьогодні ви говорите якось незрозуміло.
— Що ж тут незрозумілого? — відповідаю я, кидаючи в келихи лід і наливаючи питво. — В такий час люди, як правило, виходять розважатись, поспішають у ресторан або на побачення. От і я приготувався, наче теж кудись іду. Це створює ілюзію, нібито і я такий, як інші.
Жінка кидає на мене свій звичний швидкий погляд і каже:
— Мені здається, що замість такого сеансу самонавіювання простіше було б вийти, як це роблять усі.
— Згоден, — схвально киваю головою. — Тоді допоможіть мені винести все це начиння на веранду.
Якийсь час ми сидимо під жовтим накриттям, п'ємо з холодних запітнілих келихів, випускаючи в повітря цівки тютюнового диму.
— Ви не відповіли мені, — нагадує Франсуаз.
— Значить, не мав бажання відповісти.
— Це нетактовно…
— Чому? Ви теж не про все розповідаєте.
— Наприклад?
— Будь ласка: чому ви приходите сюди? Я не повірю, якщо ви переконуватимете мене, буцімто не можете без мене жити.
— Не хвилюйтесь. Я брешу помірніше, ніж ви.
— Чому ж тоді?
— Нещасна ви людина! Скільки вам треба ще прожити на цім світі, доки збагнете, що найбільша втіха кожної жінки — задовольнити свою цікавість? Ви викликали в мені цікавість до себе. Ваш посередник, який заманив мене сюди, ваше відлюдництво у цій віллі, яка, звичайно, не належить вам, не кажучи вже про безліч вигадок, що ними ви пригостили мене, — все це дуже загадкове.
— І не здогадувався, що в мене такий загадковий вигляд. Але якщо так, спробую зберегти його, щоб не втратити такої клієнтки.
Франсуаз підводиться, робить кілька кроків по веранді і зупиняється біля мого крісла. Це, звісно, продуманий маневр, а можливо, й наслідок звичайного пригнічення. Я не дуже цікавий співрозмовник… Цього разу я вже не можу відвести очей од її стрункої звабливої постаті, — вона заступила мені весь виднокруг. Я підводжусь, наче загіпнотизований.
— Скажіть, Емілю… — вона замовкає, ніби їй важко вперше вимовити моє ім'я.
— Що? — шепочу я пересохлими вустами, намагаючись щось розгледіти в темряві її чорних очей.
— Скажіть… ви мене справді кохаєте?
— Не меліть дурниць. Між такими, як ми, не може бути справжнього кохання, — відповідаю я.
І обіймаю її округлі тугі плечі.
________Після азбуки Морзе беремося за тайнопис. Я вивчаю всілякі рецепти, хімікалії, слухаю технічні настанови. Знання пана Гарріса невичерпні і бездоганні — справжня енциклопедія. Об'ємиста й корисна енциклопедія, яка навряд чи скоро побачить світ, бо назва їй — «Довідник шпигуна». Шкодо, що невдовзі Гарріс візьме під пахву свою чорну теку й подасться читати лекції новому дебютантові, я мене пошлють складати іспити шпигунства в країні, з якої я ледве втік.