— Младенов може становити для нас певний інтерес, — зауважує чорнявка, закінчивши допит. — Не знаю тільки, чи буде якась користь із тебе…
— Послухай, Франсуаз: я виконаю будь-яке доручення. Я закоханий у Францію…
Жінка підводить на мене задумливі очі — в притіненій алеї вони великі й сумні.
— Людина, яка не любить своєї батьківщини, неспроможна полюбити іншу країну, Емілю.
Я промовчую. Вона, мов кобра, знає, куди жалити.
— Але не це головне. Ти сам казав, що між такими, як ми, не може бути кохання. Зараз ти злякався. Не виключено, що ти лякатимешся й надалі. Не думай, що небезпечно тільки там, у Болгарії.
— Франсуаз, я не боягуз.
— Цього я не певна. Однак тепер усе залежить від тебе: якщо ти виявишся боягузом, довго не проживеш… Ходімо. Тривалі прогулянки можуть викликати підозру.
— Зачекай, — кажу я. — Для мене немає вороття назад. Сьогодні скінчився курс моєї підготовки. Можливо, вже завтра ввечері мене відправлять за кордон.
Франсуаз була вже рушила алеєю, та по цих словах зупиняється й обертається до мене.
— І ти кажеш це мені тільки зараз? Міг би почекати, ще й прислати телеграму з кордону. Що ж я можу зробити за дві години?
— Врятуй мене звідси. Франсуаз, я вже добре знаю тебе. При бажанні ти можеш зробити все.
Комплімент, сказаний жінці, навіть такій, як Франсуаз, має велику силу. Принаймні більшу, ніж вигуки на зразок: «Заради нашої дружби!» і йому подібні. Франсуаз дивиться на чорну стіну кипарисів, щось обмірковуючи. Її обличчя ледь біліє у вечірньому мороці, але темне, дбайливо зачесане волосся приємно пахне духами «Шанель». Та я не відчуваю її чарів, бо в цю мить бачу перед собою не жінку, а анонімного представника відомства, яке вирішує мою долю.
— Ніколи підготувати навіть якийсь документ, — розмірковує Франсуаз, немов сама з собою. І, помовчавши, раптом додає: — Це гірше. Але спробуємо без документа. Пан Ніхто, родом з Нізвідки. Національність — ніяка…
Вона бере мене під руку і, повільно простуючи до вілли, тихо каже:
— Зараз я піду. Ти проводжаєш мене до дверей, п'ять хвилин вечеряєш, грюкаєш посудом і йдеш до спальні. Гасиш світло, ніби лягаєш спати, потім вистрибуєш через вікно надвір і тут, на краю алеї, перелазиш через огорожу. Зразу ж перед тобою шосе. Збочиш ліворуч. Я чекатиму за третім поворотом.
________Білий «ягуар» летить по шосе, трохи перевищуючи дозволену швидкість. Обабіч шляху в темряві мерехтять вогні афінських передмість. Угорі на безмежному темно-синьому афінському небі миготять великі зорі. Дивовижне небо, та мені все не випадає помилуватися його красою. Франсуаз, уп'явшись очима вперед, мовчки стежить за освітленою потужними фарами стрічкою асфальту. Я теж мовчу, намагаючись подолати неприємний трепет, острах можливого переслідування.
Я мало вірю в те, що за нами женуться. Все сталося швидко й тихо, точно за планом, розробленим Франсуаз. Невідомо лише, що ми робитимемо далі. Проте, хоч як неприємно ступати в безвість, я не наважуюсь ні про що розпитувати чорнявку, і тільки дивлюся на білий капот автомобіля, який підминає під себе стрічку шосе.
Електричне світло обабіч шосе яскравішає. Автомобіль вихоплюється на вулиці Афін. Франсуаз зменшує швидкість: привертати до себе увагу поліції — то зайва розкіш, та ще коли з тобою людина без документів. Мчимо зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, а мені здається, що ми повземо, як черепахи, і це мене дратує. Намагання якнайшвидше втекти, звичайно, безрозсудливий, тваринний інстинкт. Вирішивши тебе схопити, поліція в наш час не женеться слідом, а перетинає шлях спереду.
Вже за північ. На перехрестях миготять жовті вогники світлофорів: можеш їхати, але будь насторожі. Ми вже звикли до цього. На моєму життєвому шляху рідко коли горіло зелене світло. Майже завжди червоне, в найкращому випадку — жовте. Застережливе жовте око: їдь, але на свій ризик.
Виїздимо на довгий бульвар, знайомий мені з вечірньої прогулянки з полковником. За хвилину перед нами спалахують білі неонові вогні готелю «Великобританія», а навпроти — зелені літери «Копакабани». Їдемо ще кілька хвилин, потім «ягуар» різко збочує в маленьку напівтемну вуличку й зупиняється. Франсуаз бере ключі від машини й виходить.
— Піду зателефоную. Зачекай тут.
Треба чекати, нічого не вдієш. Минає більш як чверть години, в чорнявки нема. Значить, вона не телефонує, а пішла до якогось представника вищої інстанції.