— Ви починаєте ставати конкретнішим, — бурмоче Брунер. — Власне, ці деталі мені відомі. Я просто запитав, щоб перевірити вас.
Я з докором дивлюся на нього. Потім, осінений раптовою догадкою, запитую:
— А ви не допускаєте, що камінчик, який Гораноф продав Граберові, був не першим, а останнім з серії? І що Гораноф за ці тридцять років мав повну можливість продати по одному всі інші камені?
Брунер ошелешено глянув на мене. Потім раптово засміявся коротким хрипким сміхом:
— Не говоріть дурниць, Лоране! Ви справді не маєте поняття про вартість цих діамантів. Така поміркована людина, як Ганеф, не змогла б розтратити їх і за сто років. Не говоріть дурниць.
— Я б запропонував вам доїхати до центру в моїй машині, — бурмоче Брунер, коли ми знову опиняємось на протилежному березі. — Але Берн — мале місто, і ліпше хай нас не бачать разом.
— Цілком вірно, — киваю я. — Скористаюсь підйомником.
— Підйомником? Він не наповнений для вас неприємними згадками?
— Якщо тільки згадками, то це не страшно, — відповідаю. І ми розстаємось.
«Отже, ядро горіха вже вийнято, хоч і крихта за крихтою, — думаю собі, поки стара підйомна споруда виносить мене до горішнього міста. — Історію складено докупи і в прямій, і в зворотній послідовності, словом, тим дещо хаотичним способом, яким діти складають кубики, щоб одержати зображення півня або собаки. Такий образ собаки вже є, причому цілий-цілісінький, хоч за цей час собаку спіткала собача. смерть.
Однак усе це — лише історія. Історія, що має певне значення для розуміння окремих особливостей нинішньої ситуації, і все-таки історія. Загибель Ганева кладе край його власним турботам, але не моїм. Бо якщо історія складена, то досьє все ще залишається розірваним на три частини. І лише одна з них — у моїх руках, точніше, під однією з ніг».
Я виходжу з підйомника. Майданчик перед церквою безлюдний. Першою ж бічною вуличкою переходжу на головну і через десять хвилин опиняюсь біля машини на Беренплац. Аж тепер, коли трубний голос німця перестав гудіти у вухах і думки мої вляглися, я відчуваю, що черепна коробка досить-таки потерпіла і неабияк поболює. Пора нарешті повертатися в тихий дім у тому тихому кварталі й поринути у тихий заспокійливий сон.
Їду мимо парламенту в напрямку моста. Циферблат, що світиться у машині, показує тільки десять тридцять, але вулиці давно пусті, начебто вже глибока ніч. Виїжджаю на Кірхенфельдбрюке й уловлюю за собою блиск якоїсь фари; мабуть, це фара мотоцикла, який звернув убік, бо за мною не було машини.
Я усвідомлюю свою помилку вже аж на середині довгого моста. Дві червоно-білі бетонні піраміди, типу тих, що ставлять під час ремонту шосе, перегороджують мені шлях. Полотно, одначе, не ремонтується, і піраміди, очевидно, щойно поставлені за сигналом тієї фари. Словом, я вскочив у старанно влаштовану пастку за точним передбаченням противника.
Передбачення ці, ясна річ, не можуть бути результатом бозна-якої проникливості. Кірхенфельдбрюке — єдиний міст, яким можна виїхати на Тунштрасе, не об'їжджаючи далеко, і я, як і всі інші жителі Острінга, завжди їду через цей міст, так що цілком логічно було не доганяти й підстерігати мене в місті, а причаїтися тут і просто чекати. Більш важливе інше — навіщо я їм потрібен. Проте для роздумів цей момент аж ніяк не підходить.
Хоч-не-хоч зупиняю машину, готуючись дати різкий задній хід, але в цей час двоє людей витягують позаду ще дві піраміди. Виходу нема. Між іншим, ще й тому, що ті двоє з пістолетами в руках. Міст досить добре освітлений, і ясно видно, що на стволах — заглушники. А коли пістолет із заглушником, імовірність того, що він буде пущений у хід при першій же необхідності, значно зростає.
Між двома проїжджими частинами моста тягнеться високий металевий бар'єр, отже, будь-яка спроба маневрування виключена. Виходу нема. Тим більше, що в цю мить, несподівано перестрибнувши бар'єр, за два метри перед машиною стають ще двоє. Також з пістолетами, стволи яких підозріло видовжені.
Мушу визнати, що вони обрали справді найзручніше місце, щоб всадити в мене кулю. А я допоміг їм, з'явившись у найзручніший момент. Міст безнадійно пустий. Кілька приглушених пострілів — і П'єру Лорану кінець. Це ще півбіди. Гірше те, що разом з Лораном пропаде й Боєв. А чи вони кинуть мене у шістдесятиметрову безодню за парапетом моста вже мертвого, чи все ще живого — це деталь, якою, можливо, не зацікавиться навіть слідча поліція.