Двоє, котрі стоять перед фарами машини, добре знайомі мені з недавньої зустрічі у підйомнику. Той, що справа, у шоколадному костюмі в світлу смужку, який він уже мав час витріпати від пилюки, якраз у цей момент робить недбалий жест пістолетом: «Вилазь!»
Не підкоритися — все одно стрілятимуть через скло. Я покірно відчиняю машину і вдаю, що збираюсь виходити. Але замість того лише різким жестом кидаю одну з синіх капсулок, які на всяк випадок ношу в кишені. І в ту ж мить повторюю жест, але цього разу в зворотному напрямку, за машину.
Не чекайте грому і тріску. Лише два сліпучі клубки полум'я спалахують як вогняний вихор і одразу ж щезають. Але разом з ними щезають і невідомі типи.
Дорога кожна мить. Такий пекельний спалах на середині головного моста не може залишитись непоміченим навіть у сонному місті, навіть якщо це місто — Берн пізньої нічної пори, а точніше — о десятій тридцять вечора. Я вискакую з машини, блискавично прибираю одну піраміду, потім другу, відтягую одне тіло, за ним друге, хапаюсь за кермо і даю повний газ. Тільки-но я в'їхав на Тунштрасе, як десь позаду розлягається виття поліцейської сирени. Не дивно, що таке ж виття чується й попереду. Тому я пірнаю в перший глухий провулок і з досадними, але необхідними маневрами вертаю до свого спокійного дому.
Справді спокійний дім. І зовсім спокійне місто. Але його спокій починає ставати зловісним.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
— Видно, бесіда з Флорою була досить гарячою, — ущипливо каже Розмарі, помітивши легкі зміни на моїй фізіономії.
— Помиляєтесь, — відповідаю. — Це не любовні ушкодження.
Я опускаюсь в улюблене крісло і мрійливо зітхаю:
— Як би мені хотілося, дорога приятелько, по-справжньому розраховувати на вас.
— Думаю, можете розраховувати повністю.
— Навіть до такої міри, щоб сподіватися на чашку кави?
— Гультяй, — бурмоче Розмарі і все ж спроквола встає. — Якщо хочете мати безсонну ніч…
Але послати її на кухню — значить одержати лише короткочасну відстрочку. Трохи пізніше вона разом з кавою підносить мені наступне запитання:
— Тепер нарешті скажете, що з вами сталося?
— Напад, — заявляю я лаконічно, відпивши ковток життєдайної рідини.
— З боку кого?
— Поняття не маю, — відповідаю майже щиро і запалюю сигарету.
— Із якою метою?
— Гадаю, що мету досить ясно видно з наслідків.
— Вважаєте, що вас хотіли вбити?
— Можливо.
— А може, й пограбувати?
— Одне випливає з другого. Особливо якщо вони вбили собі в голову, що мої кишені повні діамантів.
— Значить, на вашу думку, напад був пов'язаний з тим, що коїться поблизу?
— А з чим же іншим? Ми все-таки у Берні, а не в Чікаго.
— Ви вже починаєте цитувати Флору… так вона вам улізла в голову, — підколює Розмарі.
Але, не одержавши відповіді, переходить на дещо серйозніше:
— П'єре, я боюсь…
— Якщо боїтеся, згортайте прапори. Це легше всього. Сподіваюсь, місце у Грабера зберігається за вами.
Вона якийсь час мовчить, ніби оцінюючи мою пропозицію. Потім каже іншим тоном:
— Не згорну! Не збираюся відступати перед цими…
— Якими «цими»?
— Ну, цими, що напали на вас… Власне, скільки чоловік напало?
— Цілий натовп. Спочатку було двоє, потім стало четверо. І якби я не поклав край їхній витівці, вони, напевне, продовжували б подвоюватися.
— Скільки б їх там не було, я не відступлю, — повторює Розмарі.
Люблю таких рішучих осіб. Навіть якщо вони іншої статі.
Розмарі підкріплює свої слова ділом вже наступного дня: квартирантка повідомляє, що Віолетта запросила нас на чай у другій половині дня.
— Такий візит на очах у всього кварталу не особливо мене захоплює, — кисло бурмочу я. — Так ми зовсім розкриємось перед можливими спостерігачами.
— Ну й що, як розкриємось? — з викликом запитує жінка, немовби вона не секретарка Грабера, а чемпіонка стриптизу. — Закони цієї країни забороняють не пообідній чай, а бандитські напади.
— О закони!..
Звичайно, всупереч моїм лицемірним протестам, ми одразу після п'ятої опиняємось у знайомому похмурому холі, який уже не виглядає таким похмурим, можливо, завдяки тому, що тут додатково поставлено дві настільні лампи з рожевими абажурами. Віолетта нарядилась у скромне батистове платтячко точно такого ж кольору, як і абажури, але прикрашене ще маленькими синіми квіточками. Сидимо біля стола, щоб не носитися з чашками та солодощами сюди-туди, і розмовляємо про все й ні про що, як велить хороший тон. Поки Розмарі раптом не повідомляє ні з того ні з сього: