— А вчора на нашого дорогого П'єра двічі нападали бандити, уявляєте?
— Ну! — вигукує Віолетта, розкривши рот від здивування. — Невже це можливо?
— І справа не в тому, що його побили, — веде далі моя квартирантка з тією звичайною недбалістю, яку ми проявляємо до чужого страждання. — Справа в тому, що саме ховається за цими нападами?
Вона стишує голос і, спрямувавши свій томний стурбований погляд на господиню, додає:
— Тому що, мила, напади сталися безпосередньо після вашої розмови з П'єром у лісі!
— О, невже це можливо? — знову вигукує Віолетта, мабуть, нездатна придумати нічого іншого. — А ми не розмовляли про щось таке, що…
— Я не сумніваюсь, — квапливо погоджується Розмарі. — Однак ті пани, видно, іншої думки…
— Та яких панів ви маєте на увазі? І, власне, чого ви хочете від мене? — запитує господиня, вже явно розстроєна.
— Чи не краще нам припинити цю неприємну розмову і перейти на щось легше? — нарешті озиваюсь і я.
— Але вона мусить бути в курсі справи, П'єре! — заперечує моя приятелька.
— В курсі чого? — дивується зовсім розтривожена Віолетта.
— В курсі того, що вони хочуть найближчим часом винищити всіх людей, які вас оточують, всіх тих, що могли б захистити вас. Як зарізали цього милого пана Горанофа, як розправилися з Пенефим, так завтра можуть зробити і з П'єром…
— Мерсі, — бурмочу я. — Ви справді мене підбадьорюєте.
— Але ж воно так є, дорогий… І нічні напади цілком підтверджують це. Нічого дивного, якщо потім настане й моя черга. Вони хочуть залишити вас самотньою, миле дитя, зовсім самотньою, а тоді вже зайнятися вами…
— Але чого, власне, їм потрібно від мене? — дивувалося миле дитя, котре, як я уже згадував, навряд чи молодше від моєї квартирантки.
— Ви повинні краще знати, — відповідає Розмарі.
— Нічого не знаю, запевняю вас!
— В такому випадку мусимо опиратися на припущення, — знизує плечима моя приятелька. — Що можуть шукати такі жадібні люди, як не щось цінне… золото… або, скажімо, діаманти… Так, може, справді діаманти… У нашому кварталі ходили якісь чутки про діаманти, пригадуєте, П'єре?
— Начебто було щось таке, — бурмочу я зовсім неохоче, аби натякнути Розмарі, що вона веде слідство досить грубо.
— Діаманти?.. Не пам'ятаю, щоб батько згадував коли-небудь про діаманти.
— Він міг їх мати і не згадуючи про це, — лагідно пояснює моя приятелька, ніби перед нею справді мале дитя. — До того ж ви бачилися з ним так рідке. Ви ж мені самі казали, що не часто його бачили… Отже, у вас не було можливостей для докладних розмов…
— Так, це правда, — киває Віолетта. Потім повторює ніби сама собі: — Діаманти…
— Діаманти, так, — підтверджує Розмарі. — А може, й якісь інші речі у цьому роді…
— Ви давно залишилися без матері? — пробую я змінити тему, поїш моя квартирантка не дійшла до такого нахабства, щоб запропонувати негайно дружними зусиллями приступити до пошуків.
— О, я її майже не пам'ятаю. Наскільки мені відомо, ми з нею жили в Базелі, батько дуже рідко навідувався до нас… А потім, коли мені було три роки, мати померла, принаймні так казав батько, але пізніше я довідалася від жінки, котра мене доглядала, що вона насправді виїхала кудись… Напевно, їй набридло сидіти самій і марно чекати мого батька…
— Цього ще недостатньо, щоб залишити вас, моя мила… — не втримується від вироку Розмарі.
— Ну, так, я теж такої думки, але вона, видно, думала інакше, — каже невпевнено Віолетта, немовби йдеться просто про питання смаку. — А потім настав період пансіонів. Пансіони, пансіони, аж поки не закінчила університет…
— Мабуть, згадки ваші про ті місця не дуже приємні, — озиваюсь я, щоб і собі щось сказати.
— Чому ж? Дивлячись яке місце… Про деякі збереглися досить-таки непогані спогади. Але не про всі, звичайно.
— А невже ви не могли жити коло батька? — підкидає в свою чергу Розмарі.
— Він завжди твердив, що для нього це не зручно… Що він мені пояснить, коли прийде час… Мовляв, пізніше, колись, можливо…
Вона замовкає, потім веде далі:
— Щиро кажучи, я теж не прагнула жити коло нього. Він був людиною замкнутою. Я відчувала, що ми чужі. До того ж я вже була звикла до пансіонів. Людина, знаєте, до всього звикає.
— Ваше дитинство справді було не радісним, дороге дитя! — співчутливо зітхає моя приятелька. — Рано без матері… І з таким батьком… А тепер, до цього всього, — ще й ті діаманти. Я хочу сказати, ті люди, які вас так обсідають…
Розмарі, очевидно, наполягає на тому, щоб знову повернутися до теми; я даремно намагаюсь поглядом примусити її замовкнути: вона навмисне не дивиться на мене, отож я змушений сидіти як безпорадний свідок і слухати її дурниці.