— Вибачте, мила, у вас немає чогось студеного у холодильнику? — запитує через деякий час моя піднаймачка із властивою їй невимушеністю. — Признатись, я трохи розігрілася від чаю в таку теплу пору.
— Ну, звичайно, — з готовністю підводиться Віолетта. — Що б ви хотіли — кока-колу чи мінеральну воду?
— О, не турбуйтесь, я сама принесу, — зривається і Розмарі. — Розважайте тут нашого кавалера, я можу й сама…
Цілком ясно: вона вмирає від бажання оглянути хоча б коридор і кухню, думаючи, що зараз же угледить якийсь таємничий тайник або якусь річ, котра могла б служити тайником. Що ж до самого холу, то, гадаю, вона вже добре його оглянула ще під час першого візиту, навіть кілька разів принагідно посилала господиню на кухню, щоб роздивитися ще краще. Чи то Віолетта справді занадто наївна, чи у неї якісь інші наміри, але вона охоче дає можливість Розмарі поратись на кухні і знову сідає на місце. Виявляється, правдивим є друге. Тільки-но Розмарі вийшла, вона схиляється над столом і шепоче мені:
— Я б хотіла вас бачити… Наодинці.
— Коли і де? — коротко запитую я, оскільки моя приятелька не має звички довго роззиратися.
— Завтра о п'ятій, у лісі… на вчорашньому місці…
Наївна.
— Тільки не там. Пропоную в кондитерській «Меркур», на першому поверсі, там, на головній вулиці, словом, знайдете.
— Знайду, — киває Віолетта, наче слухняна учениця.
— І постарайтесь, щоб за вами ніхто не стежив, — кажу заради чистої формальності, бо навіть якби хтось і стежив, навряд чи вона його помітить при своїй щиросердості.
Але вона знову поважно киває, аби показати, що розуміє всю серйозність становища. Розмарі затримується довше, ніж це припустимо. Очевидно, знайшла щось варте уваги — якийсь витяжний душник або коробку від електромережі. Нарешті моя квартирантка з'являється, тріумфально несучи пляшку газованої води і склянку. Боюсь, одначе, щоб вона хоч не забула, навіщо їх принесла.
«Меркур». П'ята година. Це якраз та пора, коли бабусі, пардон, літні дами, приходять випити пообідній чай і з'їсти традиційний величезний шматок шоколадного торта з кремом, з цілою шапкою крему, так чудово збитого, що він нагадує не крем, а ефірний подих, юну фантазію, дорогу мрію.
Взагалі бабусь, пардон, літніх дам, тут усюди стільки, що створюється враження, начебто життя — в цілому — належить тільки їм, в той час як завдання молодих — трудитись у конторах і за автоматичними касами, словом, акуратно обслуговувати широкі маси бабусь.
Їх повно у кав'ярнях, у магазинах, на вулицях, і, звичайно, в першу чергу на головній вулиці, яка з кінця в кінець усіяна бабусями. Але якими бабусями! З укладеним і завитим волоссям блідо-лілового, блідо-синього і навіть блідо-зеленого тонів, в ефірних шовкових сукнях найбільш веселих кольорів, у модних туфлях — тих самих з огидно грубими каблуками, — з парасольками і сумками з крокодилячої шкіри. Однак найістотнішим елементом туалету цієї старечої фауни, безперечно, є капелюхи. Позбавлені можливості виставляти інші частини тіла, бабусі зосереджують всі свої зусилля на голові, а найбільше — на капелюсі, який увінчує її. Тут можете зустріти капелюхи з усілякого матеріалу, різних кольорів, розмірів і форм — у вигляді корзин, пташиних гнізд, сковорід, каструль, але найбільше у вигляді каструль, по можливості глибших і імпозантніших за розміром.
Точно о п'ятій я опиняюсь у просторій кондитерській і невпевненими рухами, наче недосвідчений плавець чи лунатик, входжу в море капелюхів, розташованих біля маленьких столиків перед шоколадними тортами. Капелюхи роблять легкий круговий рух у мій бік: я забув сказати, що вони надзвичайно допитливі. Потім, видно, зробивши висновок, що я надто молодий, а можливо, й дуже старий і взагалі нецікавий з їхньої точки зору, капелюхи знову повертаються на вихідні позиції й зосереджуються на шоколаді і кремі.
На щастя, я знаходжу вільний столик, сідаю й непомітно роззираюся. Побіжний огляд показує, що я єдиний чоловік у цьому закладі, і це мене заспокоює. Хоча в наші дні не виключено, що західні розвідки захопили своїми щупальцями і світ бабусь. А що може бути небезпечніше від бабусі-шпигунки, яка так глибоко насунула каструлю на голову, що годі навіть угледіти її очі, не те що зрозуміти її думки.
Через кілька хвилин у залі нарешті з'являється одна молода істота — Віолетта (новий круговий рух капелюхів, довгий оцінювальний погляд, а вслід за цим — повернення на вихідні позиції). Я підводжусь і стримано піднімаю руку. Молода жінка уловлює мій жест і квапиться сюди.