— Здається, один пан ішов за мною, — шепоче вона, трохи задихавшись, — але я вислизнула від нього. Зайшла у Льоб і загубилася в натовпі.
— Не дивно, якби це був і незнайомий залицяльник, — підхоплюю я, запрошуючи її сідати.
— О месьє Лоран, — засоромлюється вона, — я прийшла поговорити про серйозні речі.
Замовляю неминучий чай і неминучі торти кельнерці у міні-сукні, — тепер такі короткі сукні носять лише кельнерки, якщо не рахувати окремих періодичних капризів Розмарі, — а коли ласощі з'являються на столику, промовляю:
— Чим можу бути корисний вам?
— Не уявляю, — відповідає Віолетта. — Тобто нічим особливим. Хочеться просто поговорити з кимось зовсім вільно, щоб розібратись у своїх клопотах, а в мене немає жодної людини, на яку можна було б покластися; і навіть ця ваша Розмарі, пробачте, може, й хороша дівчина, але іноді проявляє таку цікавість, що… що… Словом, ви єдиний викликаєте у мене довір'я саме тому, що не проявляєте цікавості; ви справили на мене гарне враження ще в той день, там, у лісі… І хоч я не розбираюсь у людях, мені здається, що ви не схожі на тих, які винюхують навколо, начебто в цій віллі сховані…
— Діаманти, — підказую їй.
— Так, діаманти чи бозна-які скарби.
— Відвертість за відвертість, — киваю я. — Діаманти справді існують, панно Віолетто.
Вона кидає на мене швидкий недовірливий погляд:
— Ви певні?
— Цілком.
— В такому разі, де вони можуть бути?
— Можливо, десь у віллі. В якомусь секретному тайнику.
— Єдиний секретний тайник — це сейф. Я знаю від батька.
— Значить, вони в сейфі.
— Сейф порожній.
— У вас є ключ від нього?
— Так, звичайно, мій батько залишив мені в Лозанні.
— Тоді десь в іншому місці. Наприклад, у підвалі.
— У цій віллі немає підвалу. Підвал є в моїй — у Лозанні. Але не думаю, щоб я не знала про те, що знаходиться у моїй власній віллі…
— Значить, досі ви жили там?
— Не зовсім. Я жила переважно у приятельки. Мій дім в досить безлюдному місці, і, щиро кажучи, мені страшно залишатись там самій, особливо увечері. Тому я мешкаю в квартирі приятельки з пансіону. Там я прописана, там одержую кореспонденцію. Хоч яка може бути кореспонденція у такої жінки, як я?..
— І все-таки діаманти існують, — повторюю я, щоб відвернути її від цих побутових подробиць. — І тільки цим пояснюється пожвавлення навколо вас і навколо вашого дому. Не будемо вже говорити про вбивства…
— О, так, прошу вас, не будемо говорити про вбивства.
— Згоден. Поговоримо про більш чисті і невинні речі. А хіба може бути щось чистіше й невинніше за розкішний діамант?
— Можливо, й ні. Ви краще знаєте. Але мушу вам признатися, що дорогоцінні камені мене зовсім не цікавлять. І якщо ці камені — не легенда, а реальність, і колись потраплять до моїх рук, можете бути певні, що я одразу ж продам їх першому стрічному ювеліру.
— Чому ж? Вам необхідні гроші?
— Ні, принаймні якщо говорити про мої особисті потреби. Батько повністю забезпечив мене довічною рентою. Але якщо я матиму якусь велику суму, дійсно велику суму, то збудую в Лозанні на березі озера світлий і сонячний дитячий будинок. Я вже навіть вибрала місце — великий парк з галявинами й високими деревами. Ви точно вгадали: у цих пансіонах я провела невеселе дитинство, причому, зауважте, у досить дорогих пансіонах. А яке воно у бідних дітей? Мій будинок, якщо я все-таки колись його споруджу, призначатиметься тільки для бідних дітей.
— Мрія благородна, — визнаю я. — Але для того, щоб народилась така гарна мрія, у вас, напевне, мусили бути якісь надії.
— Вгадали, — вона мляво усміхається. — Але оскільки ми говоримо про мрії, що б ви зробили самі, якби одержали жменю діамантів?
— Я не проявляю ніякісінького інтересу до цих каменів.
— А до їх вартості у грошах?
— Так само.
— І якби вони до вас потрапили, ви б їх просто викинули на вулицю?
— Ні, звичайно. Але я з легким серцем відступив би їх тому, у кого на них більше прав, ніж у мене.
Вловивши її погляд, по-дитячому недовірливий, спішу додати:
— Розумію, що для вас це, можливо, звучить неправдоподібно, але це — сама істина. Хоч звідси не випливає, що я зовсім безкорисливий. І якщо наша сьогоднішня розмова триватиме так само щиро, як і почалася, гадаю, я зможу сказати вам, на що саме націлений мій інтерес.
Віолетта знову дивиться на мене, але недовір'я в її погляді починає розсіюватись. Немовби намагаючись повністю виправдати мої сподівання, вона каже просто: