В першу мить у мене таке враження, наче я його розчавив, але виявляється, що не зовсім. Щоб уникнути можливих і абсолютно зайвих у даний момент дурниць з його боку, вганяю кулак йому в обличчя. Смагляве обличчя з великими очима і чимось жіночим у виразі. Обличчя Тіма чи Тома. Я їх завжди плутаю.
— Хто тебе послав? — питаю впівголоса, хапаючи метиса за шию.
— Не можу сказати, — хрипить він.
— Тоді тобі кінець. Отут. Зараз же.
Для переконливості стискаю трохи сильніше тонку шию. Великі очі Тіма чи Тома стають ще більшими — здається, ось-ось вискочать. Ослаблюю свої ручні кліщі, щоб дати йому можливість говорити, і знову шепочу:
— Хто тебе послав?
— Хазяїн.
— Ральф Бентон?
Метис ствердно зводить важкі повіки.
— Де Боян?
— Поняття не маю. Я його ніколи не бачив. Я сказав те, що мені звеліли сказати, — мимрить Том чи Тім уже більш охоче з безнадійною думкою, що мокрому дощ не страшний.
— А де мала стояти людина, якій ти передаєш?
— Поняття не маю, — повторює той. — Мені сказали, десь метрів за двісті звідси. Звеліли передати те, що мені сказано.
«Бачиш? — мені здається, що я нарешті чую голос Любо. — Хлопець не видав нічого. Просто вистежили і засікли, де й коли він стоїть. А потім його схопили і відібрали апарат. Але хлопець не видав нічого». — «Тепер мовчи, — кажу йому. — І не заважай мені працювати. Іншим разом обміркуємо ці речі».
Однак я теж задоволений, що Боян не проговорився. І що рефлекс не обманув мене. Обманув би, якби я помчав до підйомника. Чоловік, якого я тримаю за шию, продовжує перелякано водити великими очима. Попускаю ще трохи кліщі, щоб він міг дихати. Зараз він обов'язково мусить дихати. І чим глибше, тим краще. Бо, тримаючи його однією рукою за шию, я другою притискаю йому до рота одну з уже відомих ампул з наркотичним газом. Потім відтягую його під ближній кущ і швидко простую на Беренплац.
Хвилин через десять зупиняю машину за кілька кроків від тераси, ловлю відповідний момент, хапаю все ще потонулого в солодкий наркоз Тіма чи Тома і без зайвих церемоній заштовхую в багажник. Добре, що мені прислали цього метиса, досить щуплого і легкого для маніпулювання, а не якогось велетня типу отого в шоколадному костюмі. Нічого дивного: з велетнями у даний момент сутужно. Особливо після нічного матчу. Хоч це не значить, що запаси не будуть поповнені найближчим часом.
Отже, Ральф Бентон. Мій тихий і порядний сусід. Мій звичний партнер у цих сонних домашніх каре. Значить, настав час перейти до іншої гри. Причому вже з відкритими картами.
Я повертаюсь назад у район головної вулиці й зупиняю машину біля першої ж телефонної кабіни. Набираю номер і чекаю знайомого запитання і знайомого голосу.
«Це Лоран, дорогий приятелю», — повідомляю я.
«А, Лоран! Я тільки-но думав дзвонити вам. Що ви скажете з приводу невеличкого бриджу?»
«Чудова ідея, хоч і не зовсім вчасна. Я б надав перевагу невеличкій розмові наодинці».
«Ви ж знаєте, що для вас я готовий на все», — м'яко озивається Ральф.
«Але спершу мусите віддати мені того хлопця, якого ви не знати за що побили. Інакше я змушений буду вдатися до певних санкцій над вашим Тімом чи Томом, який у даний момент задихається в моєму багажнику».
У трубці чується короткий тихий сміх американця: «Ну, значить, я милосердніший від вас. Ваша людина знаходиться не в багажнику, а в моєму гаражі. І зовсім не побита. Так що можете в будь-який час приїхати і забрати її. Не забувши, звичайно, повернути мені слугу. Мушу вам сказати, що без цього слуги я зовсім безпомічний».
Я вішаю трубку і вскакую в машину. Але їду не на Кірхенфельдбрюке, а на сусідній міст, хоча й не допускаю, щоб противник був настільки тупий, щоб двічі підряд повторювати той самий номер. Якийсь час безцільно петляю різними вулицями, аж поки переконуюсь остаточно, що я вільний від небажаної компанії, потім зупиняюсь у маленькому провулку, виходжу на другий, знаходжу потрібний будинок і ліфтом, — мені вже починає ставати не по собі від ліфтів, — піднімаюсь на найвищий поверх.
— Ти, здається, здурів! — шепоче зляканий Борислав, коли, відчинивши двері, стикається зі мною.
— Намагаюсь не дійти до цього, — бурмочу я, заштовхуючи його досередини, і зачиняю за собою двері. — Дай чогось випити!
Він проводить мене у затишний хол, більш-менш схожий на мій, але без того заспокійливого зеленого кольору обоїв, ставить на стіл пляшку віскі і рушає за допоміжними матеріалами.
— Облиш, — зупиняю його. Обійдеться й без льоду. Нема часу. Наливаю собі трохи. Випиваю одним духом і повідомляю: