Я не роблю дурної спроби оглядатись. У мене немає підстав брати під сумнів його слова: можна бути майже впевненим, що десь поблизу відданий Тім або хтось такого ж типу причаївся з пістолетом, завбачливо обладнавши його заглушником, або стискає один із тих ножів, що їх останнім часом так часто заганяють у спини моїм сусідам.
— Ваша справа, Бентоне, — кажу йому примирливо. — Тільки, здається, я вже говорив: щоб прибрати до рук діаманти, необхідно дістатися до тайника. А щоб швидше дістатись до тайника, я прошу вас не перешкоджати мені. Застосовуйте свій карантин, але не перешкоджайте і не втягуйте мене у матчі з боксу. Я не можу вимагати, щоб ви облишили ці старомодні методи, вони стали вашою другою натурою, але, прошу вас, не обтяжуйте мене ними хоча б протягом наступних кількох днів.
— Я людина м'яка, як вам відомо, — неохоче погоджується Ральф, немовби вимушений оголити свою ахіллесову п'яту, — і не збираюся псувати вам фізіономію. Але це залежить і від вас. Дотримуйтесь приписів, і вам ніхто не буде перешкоджати.
Він натискає на кнопку свого кварцового годинника й зауважує:
— Зіпсували мені вечір своїми торгами. А можна було скласти передсвяткове каре з тими двома гадюками.
— О, «гадюки»!.. Ви занадто жорстокі до цих двох безпомічних жінок.
— У вас є всі підстави щадити їх, — погоджується американець. — Якби вони не відвертали моєї уваги дурними витівками, ви давно вже фігурували б у графі покійників.
— Не засмучуйтесь, — відповідаю я, встаючи. — Прийде час на все. На все і на всіх.
І ми повільно йдемо назад до тихого й мирного кварталу, де, можливо, в цей час дві жінки дивляться прекрасні і страшні сни, сповнені похмурих кошмарів і сяючих діамантів.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Розмарі не спить. Вона сидить на дивані на звичному місці й у звичній позі, схрестивши оголені ноги, і з напруженим виразом обличчя дивиться у двері, назустріч мені.
— О П'єре! Як ви мене налякали.
— Не чекали?
— Весь вечір тільки те й роблю, що чекаю. І їм свої нерви. Я думала, що на вас знову напали… що, можливо, ніколи вас не побачу.
П'ять чи шість недопалених сигарет у попільниці підтверджують її слова. Звичайно вона викурює стільки за цілий день.
— Даремно хвилюєтесь, мила. Напади не бувають щовечора. Навіть у нашому мирному Берні.
— Ви єдина людина, на яку я можу опертися, П'єре! Навіть ця Віолетта виявилась невдячною.
Я застережливо піднімаю руку, запрошуючи її змінити пластинку, й зауважую без зв'язку:
— А ваші приятелі імпресіоністи? Відтворення миті чи як там? Взагалі невловиме і вічно мінливе…
— Останнім часом змін забагато й тут, біля нас, — відповідає жінка. — На жаль, усі до одної не дуже приємні.
— Це наша вина: не вміємо радіти життю, — глибокодумно виголошую я. — Що ви скажете з приводу того, щоб цими днями прогулятись до Женеви?
Вона здивовано дивиться на мене, розшифровуючи мій наполегливий погляд, і відповідає:
— Чом би й ні! Якраз побачу татка.
«Татка Грабера», — поправляю її в думці, але промовчую й направляюсь на кухню. Однак Розмарі йде слідом за мною і, відчуваючи, що вона горить бажанням сказати мені щось, я минаю кухню й через чорний хід виходжу в сад.
— Чому ви цього вечора поводитесь як ненормальний? — питає вона, стишуючи голос, зацікавлена моїм змовницьким жестом. — І що це за дивна міміка? Невже ви думаєте, що нас підслуховують?
— Впевнений.
— І відколи?
— Мабуть, від смерті Пенефа. З тих пір події занадто згустилися.
— А що це за подорож до Женеви?
— Не можу нічого вам сказати, поки не з'ясуються деякі обставини.
— Знову примушуєте мене їсти свої нерви…
— Навіщо їсти свої нерви? Давайте ліпше поїмо смажених яєць з шинкою.
Подорож доводиться відкласти аж на середу, тому що я лише у вівторок увечері знаходжу лаконічну вказівку Борислава в машині-тайнику, причому треба було вдатись до нелегких двогодинних маневрів, щоб відірватися від чергового підглядача. Бентон дотримався обіцянки: мене ніхто не чіпав, але зате я весь час був під наглядом. Отже, я вислизаю з-під нагляду лише на кілька хвилин, а потім знову свідомо повертаюсь у поле зору спостерігача, щоб не викликати зайвих сумнівів.
Середа, за повір'ям, теж поганий день, оскільки це якраз середина тижня. Але, якщо вірити повір'ю, понеділок не гірший, не кажучи вже про вівторок, похмура репутація якого не потребує коментарів, як і про четвер, а найбільше про зловісну п'ятницю, так що залишається чекати суботи і неділі, а це — вихідні.