— За той дах над головою, — чується голос Розмарі, — я також мусила розплачуватись ще в дитинстві, хоч і не грішми. Клас, до якого мене записали, складався з самих багацьких дітей, оскільки квартал був такий, і вони зневажливо дивились на мене; ясна річ, їм навіть на думку не спадало запросити мене до себе додому, і це не було бозна-якою трагедією, тому що я не дуже потребувала їхніх днів народження. Але хоч вони дивилися на мене й зневажливо, проте добре помічали, як я одягнена, а я завжди ходила у найгіршому вбранні, в тому, що його продають у магазинах на Мігро, в той час як інші діти одягалися в магазинах на Бон Жені і подібних, отож мене почали називати міс Мігро; я плакала від приниження, — наодинці, звичайно, — але коли сказала матері, що мене називають міс Мігро і що я хочу перейти в іншу школу, вона відповідала, що це буде для мене доброю школою, бо я зрозумію, де моє місце; батько заявив мені: «Яка користь іти до бідних? Якщо людина може чогось навчитися, то не від бідних, а від багатих», на що мати йому відповідала: «А ти мовчи. Бо хоч ти й працюєш усе життя на багатих, але не бачу, щоб ти від них чогось навчився, крім рахувати їхні гроші».
— Не тисніть так на газ, легше трохи, — кажу я, помітивши, що стрілка тремтить на цифрі 130, а ті, що за нами, починають нервувати і теж натискують.
— Справді, я захопилась, — бурмоче Розмарі і трохи відпускає педаль. — Як тільки розхвилююсь, так і починаю гнати…
— Значить, не перевели вас в іншу школу?
— В іншу школу мене не перевели. Але через деякий час до нашого класу прибула ще одна дівчина, теж не з заможних, хоч одягалась не на Мігро, і ми з нею поступово заприятелювали. «Заприятелювали» — це трохи сильно сказано, бо вона належала до мовчазних і замкнутих, в усякому разі ми інколи виходили зі школи разом і йшли найчастіше в картинну галерею Пті Пале, тому що батько її працював у Пті Пале; для мене було справжнім святом ходити по світлих, тихих залах і розглядати прекрасні картини, бо в ті роки я була зголодніла за видовищами: вдома ми не мали навіть телевізора, — мусили економити на позички, — а в кіно мене пускали тільки тоді, коли нас водили зі школи. Полін була знайома з усіма цими скарбами і роз'яснювала мені деякі з них: як Зевс у вигляді золотого дощу пробрався до Данаї, або як Сузанну підстерегли хтиві старі, але мене найбільше приваблювали ті картини, які не потребували пояснень, особливо пейзажі, зокрема полотна імпресіоністів, — можливо, через свої химерні кольори, тому що в цих химерних кольорах навіть найпрозаїчніше ставало якимось святковим, і я могла до самозабуття розглядати ріку, ліс, небо, переносячись десь далеко і відчуваючи себе притихлою й спокійною, наче я лежу серед високих трав, під тихим вітерцем, і блукаю поглядом у хмарно-сонячних просторах неба.
Вдалині — справа, за бензоколонкою, — показався яскраво-жовтий навіс придорожного закладу.
— Я б випила кави, — кидає Розмарі, зменшуючи швидкість.
— Непогана ідея, — киваю я, на всяк випадок глянувши на годинник: дев'ять з чимось, часу є досить.
Ми сідаємо за стіл перед закладом. Місце відкрите, так що нікому не спаде на думку, нібито ми замишляємо щось більше, ніж звичайний сніданок. Напевно, такої ж думки й ті з «сітроена», що зупинився на стоянці за бензоколонкою.
— Значить, відтоді ви присвятили себе мистецтву? — запитую я, коли нам приносять каву з традиційними вершками та обов'язковими рогаликами.
— Так, але це було тільки дитячою мрією без наслідків, — уточнює жінка, машинально помішуючи цукор. — Інколи Полін давала мені додому якийсь із батькових альбомів, і я потроху знайомилася з усіма тими художниками; я плакала над сумною долею Ван Гога, Гогена і бідного Сіслея, і все більше зживалася із мрією про те, щоб стати такою, як батько Полін, а оскільки Полін казала мені, що для цього необхідно студіювати історію мистецтва, я поступово звикла до думки, що саме такою дорогою й піду — вивчу історію мистецтва. Але коли настав час гімназійного диплома і треба було поділитися своєю мрією з батьком, він сказав, що це дитячі витівки, що у нього немає ніяких коштів, аби утримувати мене в університеті, що становище з позичками зараз гірше, ніж будь-коли, і що єдиний вихід — вступити на курси секретарок і якнайшвидше закінчити їх, щоб нарешті розплатитися за цей дах над нашими головами, який буде моїм дахом протягом усього життя.
Вона перестає помішувати ложечкою, помітивши нарешті, що захопилася, наливає вершків з глечика і занурює в чашку кінчик рогалика. Потім відкушує трохи й надпиває кави.